Майстер Брюкнер подав знак рукою. Унтер Фенбонг високо підніс над головою ліхтар, що висів у нього на руці, і тихо скомандував хрипким баб'ячим голосом. Солдати ступили вперед і штиками стали підштовхувати людей до ями. Люди, спотикаючись, грузнучи ногами й падаючи, мовчки видирались на вали землі. Чути було тільки сопіння солдатів і шум листя, що билось на вітрі.
Матвій Шульга, важко ступаючи, скільки дозволяли спутані ноги, зійшов на вал. Він побачив при спалахах ліхтариків, як людей скидали в яму; вони стрибали чи падали, хто мовчки, хто з протестуючими або жалісними вигуками.
Майстер Брюкнер і вахтмайстер Балдер нерухомо стояли під деревами, а Стаценко поштиво, в пояс, кланявся людям, яких скидали в яму,— він був п'яний.
І знов Шульга побачив жінку в бордовім платті, з прив'язаним до неї дитям, яке, відчуваючи тепло матері, досі спало, поклавши голову їй на плече. Щоб не збудити його, не маючи змоги ворушити руками, вона сіла на валу і, допомагаючи собі ногами, сповзала в яму. Більше Матвій Шульга її не бачив.
— Товариші! — сказав Шульга хрипким дужим голосом, що покрив собою всі інші шуми й звуки.— Прекрасні мої товариші! Хай буде вам вічна пам'ять і слава! Хай живе...
Штик увігнався йому в спину поміж ребра. Шульга, напруживши всю свою могутню силу, не впав, а стрибнуи у яму, і голос його загримів із ями:
— Хай живе велика Комуністична партія, що вказала людям шлях до справедливості!
— Смерть ворогам! — грізно гримнув Андрій Валько поруч із Шульгою: доля їм судила знов з'єднатися — в могилі.
В яму скинули стільки людей, що не можна було повернутись. Настала мить останнього душевпого напруження: кожен готувався прийняти в себе свинець. Але не така смерть була уготована їм. Цілі лавини землі посипались їм на голови, на плечі, за коміри сорочок, в рот і очі,— і люди зрозуміли, що їх закопують живцем. Шульга, піднісши голос, заспівав:
Повстаньте, гнані і голодні, Робітники усіх країн!..
Валько низько підхопив. Все нові голоси, спочатку близькі, потім щораз дальші, приєднувались до них, і повільні хвилі "Інтернаціоналу" линули з-під землі до темного неба, що хмарами мчало над світом.
В цю темну, страшну годину в маленькому будиночку на Дерев'яній вулиці тихо прочинилися двері, і Марія Андріївна Борц, і Валя, та ще хтось, невеличкий, тепло зодягнений, з торбинкою за плечима, з палицею в руці, зійшли з ґанку.
Марія Андріївна і Валя взяли того чоловіка за обидві руки й повели вулицею в степ. Вітер шарпав їхні плаття. Через кілька кроків чоловік спинився.
— Темно, краще тобі повернутись,— сказав він майже пошепки.
Марія Андріївна обняла його, і так вони ще трохи постояли.
— Прощай, Машо,— сказав він і безпомічно змахнув рукою.
І Марія Андріївна лишилась, а вони пішли, батько й дочка, що не відпускала його руки. Валя повинна була вести батька, поки почне світати. А потім, хоч який він був слабий на очі, йому треба було самому добиратись до міста Сталіна, де він гадав переховатись у родичів дружини.
Який час Марія Андріївна чула ще їхні кроки, потім і кроків не стало чути. Безпросвітна холодна чорнота ворушилась довкола, але ще чорніш було в Марії Андріївни на душі. Все життя — робота, родина, мрії, любов, діти,— все це розпалось, руйнувалось, попереду нічого не було.
Вона стояла, не маючи сили рушити з місця, і вітер, свистячи, обносив плаття круг неї, і чути було, як низько-низько тихо шарудять хмари над головою.
І раптом їй здалось — вона божеволіє... Вона прислухалась... Ні, їй не примарилось, вона знову почула це... Співають! Співають "Інтернаціонал"... Не можна було визначити джерело цього співу. Він вплітався у виття вітру, в шару-
діиня хмар і разом з тими звуками линув по всьому темному світу.
У Марії Андріївни, здавалося, спинилось серце, і все тіло її забилося дрожем.
Немов з-під землі, долинало до неї:
Ми всіх катів зітрем на порох, Повстань же, військо злидарів! Все, що забрав наш лютий ворог, Щоб повернути, час наспів.
Частина друга
Розділ тридцять шостий
— Я, Олег Кошовий, вступаючи в лави "Молодої гвардії", перед лицем своїх друзів по зброї, перед лицем рідної многостраждальної землі, перед лицем усього народу врочисто клянусь: беззаперечно виконувати всі завдання організації, зберігати в найглибшій таємниці все, що стосується моєї роботи в "Молодій гвардії". Я клянуся мститись нещадно за спалені, зруйновані міста й села, за кров наших людей, за мученицьку смерть героїв-шахтарів. І якщо для цієї помсти буде потрібне моє життя, я віддам його без хвилини вагань. Якщо ж я порушу цю священну клятву під катуванням чи з боягузтва, то нехай моє ім'я, мої рідні будуть навіки прокляті, а мене самого скарає сувора рука моїх товаришів. Кров за кров, смерть за смерть!
— Я, Уляна Громова, вступаючи в лави "Молодої гвардії", перед лицем своїх друзів по зброї, перед лицем рідної многостраждальної землі, перед лицем усього народу врочисто клянусь...
— Я, Іван Туркенич, вступаючи в лави "Молодої гвардії", перед лицем своїх друзів по зброї, перед лицем рідної многостраждальної землі, перед лицем усього народу врочисто клянусь...
— Я, Іван Земнухов, урочисто клянусь...
— Я, Сергій Тюленін, урочисто клянусь...
— Я, Любов Шевцова, урочисто клянусь...
Мабуть, він зовсім не зрозумів її, цей Сергій Левашов, коли прийшов тоді до неї вперше й постукав у вікно, і вона вибігла до нього, а потім вони розмовляли останок ночі,— хто його знає, що він таке уявив!
Принаймні перша трудність у цій поїздці в неї виникла ще тут, із Сергієм Левашовим. Звичайно, вони були давні товариші, і Любка не могла виїхати, не попередивши його. Сергій Левашов, ще коли дядько Андрій був на волі, за його порадою став на роботу в гараж дирекціону за шофера вантажних машин. Любка послала по нього хлоп'яка з вулиці,— вони всі дружили з Любкою за те, що вона характером скидалась на них.
Сергій прийшов просто з роботи, пізно, в тій самій спецівці, в якій повернувся із Сталіна,— спецівок при німцях не давали навіть шахтарям. Він був дуже брудний, стомлений, понурий.
Допитуватись, куди й чого вона їде, це було не в його звичаї, але, видно, тільки це й цікавило його цілий вечір, і він зовсім замучив Любку важким мовчанням. Нарешті Любка не витримала й нагримала на нього. Що вона йому — дружина, любов? Вона не може думати ні про яку любов, коли ще так багато всього чекає на неї в житті,— що він таке уявив, насправді, щоб мучити її? Вони просто товариші, і вона ж не повинна давати йому звіт: їде, куди треба, в родинній справі.