Море, залите місячним сяйвом, ряхтіло крізь гілки олив. Унизу, коло джерела, збуджено скрекотали жаби. Дві сови перегукувались на дереві за верандою. По шишкастій виноградній лозі у нас над головами нечутно скрадалися гекони; вони напружено стежили за роями комах, що їх, ніби водоверть, затягало світло лампи.
9. СВІТ У МУРІ
Старий мур навколо запустілого саду став для мене розкішним мисливським угіддям. Це був давній цегляний мур, колись тинькований, а тепер позеленілий від моху. За багато вогких зим тиньк здувся й просів, а вся поверхня вкрилась вигадливим мереживом тріщин – завширшки у кілька дюймів або тонких, мов волосини. На лисинах, мов ребра, проступали ряди ясно-рожевих цеглин.
Уважне око могло розглядіти на стіні цілий пейзаж: шапки мініатюрних поганок, червоних, жовтих, бурих, видавалися дашками хатинок, розкиданих по вогких клаптях; темно-зелений, як пляшкове скло, мох ріс такими симетричними пучками, що нагадував охайно підстрижений живопліт; а затінені тріщини, звідки вибивались зарості дрібної папороті, тихо струмували, немов маленькі зелені джерельця.
Зверху на мурі пролягла справдешня пустеля, суха й розпечена, де іржавіли поодинокі лишайники, а з комах лише бабки прилітали туди пражитись на сонці. Внизу, біля підмурка, між уламків черепиці пробивалося листя цикламенів, шафрану, асфоделю. Цю смугу оточували колючі клубки ожини, що серед літа рясно вкривались тугими, соковитими чорно-сизими ягодами.
На мурі гніздилися найрозмаїтіші мешканці; вони ділилися на мисливців та здобич, на денних і нічних трудяг. Нічними мисливцями були жаби, що жили в густому ожиннику, та гекони, бліді, майже прозорі створіння з вибалушеними очима – мешканці горішньої частини муру. Вони ловили здобич: недоумкуватих роззяв-довгоніжок, що дзинчали й незграбно металися серед бадилля; різноманітних метеликів – смугастих, мозаїчних, картатих, плямистих, крапчастих, які кружляли м'якими хмарками біля потрісканого тиньку; жуків – натоптаних, чепурно вбраних, схожих на солідних заклопотаних бізнесменів.
Коли останній світляк забирав свій холодний смарагдовий ліхтарик у мохову постіль і над землею сходило сонце, на стіну виходила друга зміна. Вдень було важче відрізнити жертву од хижака; здавалося, все тут поїдає одне одного без розбору. Так, хижі оси полювали на гусінь і павуків, павуки ловили мух, великі крихкі бабки пожирали павуків та мух, а прудкі, в'юнкі різнокольорові ящірки знищували їх усіх гамузом.
Проте найнебезпечніші були полохливі, скромні співмешканці садового муру. Вони рідко потрапляли вам на очі. однак у шпаринах муру їх аж кишіло. Якщо обережно підчепити лезом ножа шмат здутого тиньку і відділити його від цеглини, під ним виявиться маленький чорний скорпіон, лискучий, немовби зроблений із шоколаду. Ці чудернацькі істоти мають приплюснуті овальні тільця завдовжки з дюйм, акуратні вигнуті ніжки і непропорційно великі краб'ячі клешні, на яких виділяються зчленування, мов на скафандрі. Хвіст, схожий на низку брунатного намиста, закінчується жалом-шипом. Ви уважно розглядаєте скорпіона, а він лежить прищухлий, тихий і тільки злегка задирає хвіст, остерігаючи вас майже вибачливим жестом, коли ви часом сильніше дихнете на нього. Якщо довго тримати скорпіона на сонці, він просто розвернеться й піде собі геть, а потім неодмінно підповзе під інший шматок тиньку.
Я щиро, щиро захопився цими членистоногими. Вони здавались мені славними, скромними створіннями з лагідною загалом вдачею. Не робіть нічого безглуздого або нетактовного (не чіпайте їх руками, скажімо), і скорпіони шануватимуть вас, лише весь час пориватимуться чимскоріше втекти й десь заховатись. Мене, очевидно, вони вважали карою небесною, бо я невтомно віддирав нові й нові клапті тиньку, щоб спостерігати за ними, або ж ловив їх і змушував марширувати в слоїках для варення, – мені кортіло побачити, як вони перебирають ніжками.
Завдяки моїм раптовим, несподіваним наскокам на садовий мур я довідався чимало цікавого про скорпіонів. Виявляється, живляться вони трупними мухами (і досі не можу збагнути, як вони їх ловлять), кониками, метеликами та золотоочками. Декілька разів я спостерігав, як скорпіони пожирають один одного – вельми прикра звичка, на мій погляд, для таких бездоганних в усіх інших відношеннях створінь.
Причаївшись якось вночі біля муру з ліхтариком у руках, я умудрився підгледіти дивовижний шлюбний танок скорпіонів. Зціпивши клешні, вони випростувались угору і закохано обвивали одне одного хвостами.
От вони вже спроквола вальсують серед пухкого моху. Але ці сценки мигтіли переді мною з блискавичною швидкістю. Тільки-но я засвічував ліхтарик, як партнери негайно зупинялися, хвилинку вагались, а тоді рішуче чимчикували геть, ступаючи крок у крок, клішня в клішню. Так, ці створіння категорично не визнавали втручань у своє особисте життя. Я мріяв тримати кількох з них у себе, – отоді, певно, я зміг би побачити всю весільну церемонію, проте мені суворо заборонили приносити скорпіонів у дім, незважаючи на моє палке заступництво.
Одного разу я знайшов на стіні жирну скорпіониху, вдягнуту, як здалося на перший погляд, у світло-руде хутряне пальто. Придивившись пильніше, я виявив, що це дивне убрання є не що інше, як маса крихітних скорпіончиків, прилиплих до материної спини. Мене зачарувало це сімейство, і я вирішив тихцем пронести його нагору, до моєї спальні, щоб спостерігати за розвитком малят. Дуже обережно я помістив матусю з її виводком у сірникову коробку і майнув додому. На моє лихо саме в ту мить, коли я ступив на поріг, наша сім'я сідала до столу. Тоді я лишив коробку на каміні у вітальні (нехай вони тим часом подихають повітрям!) і приєднався до родинної трапези.
Довго вовтузячись з їжею, крадькома переправляючи Роджеру ласі шматки під стіл, я слухав розмови старших і мимоволі випустив з уваги моїх оригінальних нових підопічних. А в цей час Ларрі приніс із вітальні сигарети й сірники, відкинувся на спинку стільця і взяв до рота сигарету. Не знаючи про навислу наді мною небезпеку, я з інтересом дослухався до його жвавої розповіді, а він відкрив сірникову коробку.