Через гирло затоки пропливав вицвілий човен, на кормі стояв засмаглий рибалка в обшарпаних штанях і змахував веслом. Він недбало здійняв руку, вітаючи нас, а весло, немов риб'ячий хвіст, розтинало спокійну блакить моря, журливо порипувало в повітрі й ледь чутно плюскалося у воду.
5. СКАРБИ ПАВУКІВ
Одного спекотного, млосного дня, коли все, крім співучих цикад, поринуло в сон, ми з Роджером вирушили на прогулянку в гори, плануючи вернути додому засвітла. Спершу ми йшли оливковими гаями, де на деревах вигравали сліпучі полиски сонця, а повітря було гаряче й застигле; потім вибралися на голу кам'янисту вершину і сіли там перепочити. Внизу у мерехтливому серпанку дрімав острів, схожий на акварель: сіро зелені оливи, чорні кипариси, різноцвіття скель на узбережжі, спокійне море, переливчасте, блаватне, нефритово-зелене, з легкими брижами на дзеркальній гладіні. Прямо під нами лежала маленька бухточка зі світлим піщаним пляжем серповидної форми, бухточка така мілка і з таким сліпучим піском на дні, що вода в ній видавалася майже білою. По сходженні на крутосхил піт з мене аж струменів, а Роджер висолопив язика і знемагав від утоми. Ми вирішили, що, мабуть, найкраще піти та скупатись. Хутко спустившись униз до тихої, сонної бухти, залитої сонцем, ми спрагло занурились у теплу воду. Я сидів і копав піщане дно, витягуючи то гладеньку гальку, то скалку від пляшки, обточену й відшліфовану морем так, що вона перетворилася на прегарний напівпрозорий смарагд. Ці знахідки я віддавав Роджеру. Він не знав, що з ними робити, однак, не бажаючи образити мене, обережно брав їх у зуби. Потім, думаючи, що я більше не дивлюсь на нього, впускав їх назад у воду і глибоко зітхав.
Поки я обсихав на валуні, Роджер гасав по мілководдю, полюючи на синьоперих морських собачок з надутими безглуздими мордочками. Ці рибки сновигали між камінням зі швидкістю ластівок. Захеканий Роджер переслідував їх, зосереджено дивлячись у прозору воду. Підсохнувши, я вдягнув шорти й сорочку і погукав Роджера. Він ішов до мене знехотя, безперервно блимаючи оком на рибок, що знай собі гралися на зігрітому сонцем піщаному дні. Підійшовши ближче, Роджер бадьоро стріпнув своїми кошлатими кучерями, оббризкавши мене з ніг до голови.
Після купання тіло моє обважніло й розслабилося, а шкіра вкрилася шовковистим шаром солі. Ми з Роджером повільно плентали до дороги. Нараз я відчув, що зголоднів, і заходився метикувати, до кого краще податися в гості й підобідати. Я стояв на дорозі, поринувши в роздуми, і збивав ногою хмарки білої куряви. Якщо навідати Леонору (а вона, безперечно, мешкає найближче), то Леонора пригостить мене інжиром та хлібом, але страшенно набридатиме балачками про здоров'я своєї дочки. Її дочка, сварлива, хриплоголоса, зизоока жінка, не викликала в мене симпатії, через те і здоров'я її мене не цікавило. Ні, до Леонори я не піду; звичайно, це дуже шкода, бо у Леонори найкращий інжир в окрузі, але ж не міг я заради чорного інжиру зносити бозна-що. Рибалка Такі, найпевніше, зараз відпочиває і гукне мені з-за щільно причинених віконниць:
– Ах ти ж, малий шибенику!
Крістакі, мабуть, будуть удома, але там доведеться відповідати на безліч нудних запитань: А що, Англія більша за Корфу? А скільки там живе людей? Правда, що всі вони лорди? На що схожий поїзд? Чи ростуть в Англії дерева? І так без кінця краю.
Якби зараз був ранок, я пішов би навпростець через поля й виноградники, збираючи дорогою щедру данину з моїх друзів: оливки, хліб, виноград, інжир. А насамкінець звернув би на поле Філомени, де завершив би свою трапезу соковитою рожевою скибкою кавуна, холодною як лід. Але зараз був спекотний післяполудень, коли майже всі селяни сплять по домівках, міцно причинивши двері й віконниці. Що ж робити? Доки я розмірковував, то зголоднів ще сильніше і почав з подвоєною енергією збивати ногою пилюку на дорозі. Роджер ображено чхнув і глянув на мене з докором.
Раптом мені сяйнуло. Он там, за гіркою, в маленькій сліпучо білій хатинці мешкає старий пастух Яні з дружиною. Вдень Яні за звичай відпочиває в тіні виноградних лоз, і якщо я зчиню достатній гамір, то напевне розбуджу його. А коли Яні прокинеться, то неодмінно виявить мені свою гостинність. На острові не було жодної селянської оселі, звідки вас відпустили б голодним. Зрадівши на цю думку, я попрошкував звивистою кам'янистою стежкою, вибитою ратицями кіз, вниз у долину, де серед височенних олив яскріла червона покрівля хатини Яні. Підійшовши досить близько, ми спинились, і я жбурнув камінчик з тим, щоб Роджер приніс мені його назад. Це була одна з улюблених розваг Роджера. Але якщо вже гра почалася, потрібно вести її далі, інакше Роджер ставав прямо перед вами і зчиняв такий несамовитий гвалт, що треба було повторювати трюк. Ну от, Роджер приніс камінчик, поклав мені до ніг і нетерпляче відступив, очікуючи продовження гри. Вуха його наструнчились, очі загорілися, м'язи напружились, готові до дії. Я не помічав ні його, ні камінчика. Роджер трохи здивувався; уважно оглянувши камінчик, він знову подивився на мене. Я насвистував безтурботний мотивчик, звівши очі до неба. Роджер дзявкнув на спробу, побачив, що я і далі не звертаю на нього уваги, і зненацька загавкав так голосно й пронизливо, аж луна покотилась серед олив. Я дав йому повалувати хвилин п'ять. Цілком достатньо, щоб повідомити Яні про наш прихід. Я кинув для Роджера ще один камінчик і увійшов на подвір'я.
Старий пастух, як я й передбачав, відпочивав у ажурній тіні виноградних лоз, що обвивали залізні грати. Однак, – така досада! – він не прокинувся. Розкинувся на грубо тесаному стільці, притуленому до стінки під небезпечним кутом. Руки звисають додолу, ноги простягнуто вперед, а пишні вуса, помаранчево-білі від нікотину й старості, здіймаються од хропіння, немов чудернацькі водорості на легкій хвилі. Короткі товсті пальці здригуються уві сні, а жовті нігті з тупими кінцями схожі на шматки стеарину. Засмагле обличчя Яні, пооране глибокими, як на сосновій корі, зморшками, незворушне, очі міцно заплющені. Я втопив зір у нього, силкуючись зусиллям волі розбудити Яні, проте даремно. Підійти до нього й розбурхати? Це було б нетактовно; тож я стояв і розмірковував, чи варто зачекати, поки він сам прокинеться, чи, може, все-таки піти до Леонори й потерпіти її балаканину. Якраз нагодився Роджер, він розшукував мене: вуха нашорошені, язик висолоплений. Роджер привітно крутнув хвостом і роззирнувся довкола з виглядом візитера, що знає: він тут почесний гість. Закляк на місці, ввесь наїжачився і спроквола посунув уперед, тремтячи від збудження. Роджер завважив те, що я прогавив: під стільцем Яні, вигнувши спину, сиділа потворна сіра кішка й стежила за нами нахабними зеленими очима. Я не встиг підскочити й притримати Роджера. Він уже зробив карколомний стрибок. Добре відпрацьованим гнучким рухом кішка вивернулась з-під стільця, блискавично промайнула в повітрі й учепилась гострими кігтями в гулясту лозину вгорі на гратах. Причаївшись поміж гронами світлого винограду, вона глипала вниз на собаку й стиха попирхувала. Роздрочений Роджер відкинув голову назад й загавкав люто, з погрозою.