— Ні, тату,— відповіла Модеста.
— Невже ти любиш Каналіса?
— Ні, тату, тисячу разів ні! — заперечила вона з дитячим нетерпінням.
Полковник подивився на дочку з радістю в погляді.
— Не я на тебе вплинув! — вигукнув цей чудовий батько.— І тепер можу признатися, що вибрав собі зятя іще в Парижі. Ти уявляєш, він кинувся мені в обійми і вигукнув, що я зняв у нього з душі величезний тягар, коли я сказав йому про свою вигадану бідність...
— Про кого ви говорите? — спитала Модеста, зашарівшись.
— Про "хлопця порядного, з тверезими поглядами на життя",— сказав батько, жартівливо повторивши ті самі слова, які зовсім недавно завдали почуттям Модести страшного удару.
— Але я зовсім не думаю про нього, тату! А щодо герцога, то дозвольте, я сама відмовлю йому. Я його знаю і зумію йому полестити.
— Отже, ти ні на кому не зупинила свій вибір?
— Ще ні. Мені лишається розгадати всього кілька складів із шаради мого майбутнього. Я відкрию вам свою таємницю в Розамбре, після того, як бодай мигцем побачу двір.
— Ви поїдете на лови, чи не так? — крикнув полковник, помітивши в кінці алеї, по якій він прогулювався з дочкою, Лабрієра.
— Ні, полковнику,— відповів Ернест.— Я прийшов попрощатися з вами і з панною Модестою. Я повертаюся до Парижа.
— Невже вам не цікаво глянути на королівські лови? — сказала дівчина, уриваючи сором'язливого Ернеста і втупивши в нього пильний погляд.
— Щоб я лишився, досить було б бажання однієї особи, але я не смію на це надіятись,— відповів Ернест.
— Якщо йдеться про мою особу, то я буду дуже радий, коли ви залишитесь,— сказав полковник і пішов назустріч Каналісу, залишивши на кілька хвилин свою дочку з бідолахою Ернестом.
— Мадмуазель, у мене до вас прохання,— сказав той, глянувши на неї із сміливістю розпачу.
— Прохання? До мене?
— Я хотів би покинути вас, діставши ваше прощення. Я ніколи не знатиму щастя, я вічно мучитимуся свідомістю того, що втратив його із своєї вини, але принаймні...
— Перш ніж ми назавжди розлучимося,— мовила Модеста схвильованим голосом, уриваючи співрозмовника, як то мав звичай робити Каналіс,— я хотіла б довідатися від вас лише про одне. Хоч ви колись уже й надівали маску, але я не думаю, щоб у вас вистачило ницості сказати мені неправду тепер...
Почувши слово "ницість", Ернест зблід.
— Ви не знаєте жалю!
— Можу я сподіватися на вашу щирість?
— Ви маєте право ставити мені таке принизливе запитання,— відповів він ледь чутно, майже не дихаючи від гучного серцебиття.
— Тоді скажіть, ви показували мої листи Каналісу?
— Ні, мадмуазель, я дав їх прочитати лише полковникові і тільки для того, щоб виправдатися перед ним, щоб він зрозумів, як виникло моє почуття до вас і наскільки щирими були мої спроби вилікувати вас від ілюзій.
— Але як вам спало на думку вдатися до такого негідного маскараду? — нетерпляче спитала вона.
Лабрієр з усією відвертістю розповів їй про розмову, яка відбулася після першого Модестиного листа, про своєрідний виклик, що його він, Ернест, кинув Каналісові, висловивши добру думку про невідому йому молоду дівчину, що тяглася до слави, як квітка до сонця.
— Годі,— сказала Модеста майже схвильованим голосом.— Якщо моє серце і не належить вам, добродію, ви повернули собі мою повагу.
Ці прості слова вразили Ернеста до глибини душі. Голова в нього пішла обертом, і він схопився за кущ, мало не знепритомнівши.
Модеста, що вже була відійшла від нього, в цю хвилину оглянулась і поквапливо вернулася назад.
— Що з вами? — мовила вона і схопила його за руку, щоб він не впав.
Рука в Ернеста була холодна як лід, а обличчя біле мов полотно; уся його кров шугнула до серця.
— Пробачте, мадмуазель. Я думав, ви так мене зневажаєте...
— Але я ж і не сказала, що люблю вас...— згорда урвала його Модеста.
І вона знову покинула Лабрієра, а той, попри її жорстокі слова, раптом піднісся на небо. Він не відчував землі під ногами, дерева, здавалося, вкрилися квітами, небо стало рожевим, а повітря голубим, як у храмах Гіменея, що з'являються на сцені у п'єсах-феєріях із щасливим фіналом. Жінки в таких випадках уподібнюються до Януса: не обертаючись, вони бачать, що відбувається в них за спиною. Отож навіть у позі Ернеста дівчина помітила незаперечні ознаки почуття не менш сильного, ніж у Буча, а така любов nec plus ultra* бажань кожної жінки. І думка про те, що Ернестові настільки дорога її повага, розчулила і схвилювала Модесту.
* Найвища межа (латин.).
Каналіс відійшов від полковника і мовив, звертаючись до Модести:
— Мадмуазель, хоч ви й мало зважаєте на мої почуття, моя честь вимагає, щоб я стер із себе пляму ганьби, яку ношу ось уже кілька днів. Гляньте, що писала мені герцогиня де Шольє через п'ять днів по тому, як я сюди приїхав.
Він показав перші рядки листа, де герцогиня повідомляла про свою розмову з Монжено і про те, що хоче одружити Мельхіора з панною де Лабасті, потім відірвав початок листа і віддав Модесті.
— Решту показати я вам не можу,— мовив він, ховаючи надірваний аркуш у кишеню, — але доручаю вашій делікатності ці кілька рядків, щоб ви могли звірити почерк. Дівчина, яка запідозрила мене в ницих почуттях, здатна повірити і в змову, і в якийсь негідний та хитромудрий план. Тепер ви зрозумієте, як важливо для мене довести вам, що суперечка, яка між нами виникла, не спричинена ганебним розрахунком з мого боку. Ох Модесто,— провадив він із слізьми в голосі,— ваш поет, поет пані де Шольє, має в серці не менше поезії, ніж у думках. Ви побачите герцогиню, не осуджуйте мене до того часу.
І він пішов, залишивши Модесту геть розгубленою.
"Отакої! Таж вони обидва ангели! — подумала дівчина. — А за ангелів не виходять заміж. Отже, тільки герцог належить до простих смертних?"
— Панно Модесто, це полювання мене тривожить,— сказав Буча, підійшовши з пакунком під пахвою.— Мені наснилося, що вас поніс кінь, і я поїхав до Руана, щоб купити там іспанські вудила. Мені сказали, що такі вудила не може закусити жоден кінь. Благаю вас, скористайтеся ними; я вже показував їх полковникові, й він дякував мені більше, ніж я того заслуговую.
— Славний, любий Буча! — вигукнула Модеста, зворушена до сліз такою ніжною турботливістю.