Максимові Петровичу стало досадно, що дався втягнути в оці просторікування. Футуролог знайшовся! Чи в нього комплекс неповноцінності? Раптом пригадалося: він, бідолаха, пробував писати, так-так, якось хвалився, що "нашкрябав добрячу повість"...
— Я пишу сучасність і для сучасників,— сказав, може, трохи різкувато,— і на лаври не претендую.
— Не прибідняйся, ти вже двічі лауреат, ще й за третій роман одержиш — чого там...— ошкірився Севертека.
— Те приходить само... якщо в творі пульсує кров. Працюючи, ні про які премії не думаю.
Севертека іронічно підморгнув:
— Знаємо вашого брата, вам тільки медальки й сняться!
Максим Петрович нічого не сказав, лише знизай плечима.
— А я слухаю оце та й думаю: "Сократ" — ось хто може заглянути в майбутнє,— мрійливо сказала Діна.
— Ідея,— підтримав Севертека.— Ти програміст, тобі й перфокарти в руки!
— Але ж підготувати таку програму...— Діна тепло поглянула на Максима Петровича. — Ви навіть не уявляєте, як це складно.
— А чи не краще погадати на кавовій гущі? — усміхнувся Максим Петрович. — Кажуть, якщо добре придивитися...
— Прогнозування — це, Максимку, наука. Правда, на такий довгий відрізок часу, як тисяча років, ми ще не пробували...
— Та й не треба Діно. Який сенс прогнозувати славу? Кожен з нас приліплений до свого часу...
— Сенс, може, й є, а от чи вийде? Чи впорається наш "Сократ" з такою тьмою різноманітних моделей? А вони ж виникатимуть, як лавина.
— Бачиш, він боїться, ха-ха-ха! — зареготав Севертека.— А чому б не приміряти костюма?
— Припини блазнювати,— Дінині губи гидливо скривилися, і чоловік одразу осікся.— Максим Лук — величина, яку можна вводити в програму... Краще розкоркуй шампанське, вип'ємо за його трилогію, щоб вона жила у віках!
— Дай боже нашому теляті вовка з'їсти,— Грицько Севертека, вишкірюючи зуби, почав одкручувати сріблясту головку пляшки.
2
Максим Петрович розплющив очі і з несподіванки затаїв дух: рідні стіни, своя спальня! Раннє сонце сипле проміння на килим — палахкотять кольори, а в затінку біля штори — пейзаж Шовкуненка — яка прозора вода!
Лежав не зворухнувшись, щоб видиво не зникло. Справді, хіба він уже вдома?
Душу пройняло досі не знане відчуття: достеменно бачить обстановку своєї квартири і водночас усе це здається якимось нереальним, стороннім, точніше — ніби він сам тут сторонній, ніби його обступило марево, яке от-от розтане у синьому серпанку.
Проте марево не зникало, і вже наступної секунди він усвідомив, що й справді вдома, що Венеція була вчора, а сьогодні — Київ. Але оте миттєве відчуження від реальності вразило його,— враження було таке, ніби він заглянув сюди з іншого простору.
Незабаром усе стало на свої місця, мозок зафіксував звичайність обстановки, ба навіть буденність. Так, з аеропорту Бориспіль він добрався додому пізно, спав як мертвий, але втома і зараз відчувалася в усьому тілі. Заплющив очі, сподіваючись заснути ще, та де там, полежав трохи, мимоволі згадуючи епізоди мандрівки до Італії, знайомства на симпозіумі, та й знову поглянув на повінь, уже освітлену сонцем. Може, мали рацію античні фів'яни, заборонивши художникам під загрозою смерті зображувати бридке, потворне і зобов'язавши їх подавати тільки прекрасне? Як гарно змальовано старі дерева, весняну воду! Яка це насолода для душі! Якось такою повінню вони милувалися в Кончі-Заспі удвох з Діаною, ще студентами... Немов сон — і поблиск очей, і дотики рук, і п'янкий стан ейфорії. Щось давно не обзивається Діана, уже років два, ото як подзвонила, що працює над програмою, і більше не нагадує про себе. Перекласти літературні явища на двоїсту мову перфокарт — чи не сізіфова це робота? Ну, та нехай собі...
Не хотілося залишати угрітого ліжка, отак би лежав та згадував далекі роки, усе своє життя. "Згадувати життя? Що це зі мною? Адже я ще живу, я ще в його потоці і воно в мені!"
Отак подумавши, змусив себе підвестися — адже починався робочий день. Робочий... Максим Петрович гірко всміхнувся: відтоді, як закінчив трилогію, відчув себе за бортом. Поставив останню крапку і неначе пустився берега, опинився в якомусь вакуумі. Втішав себе, що це тимчасове, писав статті, есе, але добре усвідомлював, що це тільки видимість роботи, інерція, що головне в житті він уже завершив. Коли з видавництва принесли добре оформлену трилогію, не мав уже сили радіти, був до краю вичерпаний. Розумів, що це радісна подія, але на емоції не спромігся, тільки досадливо хмурив брови. На запитання — як він себе почуває, відповів:
— Та отак, як стара полуторка, в якої пального лишилося на денці.
Поголився, холодною водою освіжив голову, зварив на сніданок яйце, змолов кави... Та що б не робив, мозок підкидав йому хаотичні картини спогадів, і це непокоїло, викликало якусь невиразну тугу. Надумав ближчими днями поїхати на село до родичів — там тихо, гарно, там він набереться сили. Само собою розумілося, що ближчі дні в нього будуть. Але ж можуть і не бути?
Спустився ліфтом униз і видобув із скриньки цілий оберемок листів і газет. Читання пошти — то для нього приємні години, особливо тепер, коли він завершив "головне завдання життя". В цей час він розмовляє з читачами, за рядками листів намагається уявити живу людину, її обличчя, очі. Ось учителька пише... Яке несподіване сприйняття образу старої трудівниці! Треба буде надіслати їй книжку з автографом... Яка адреса? Кременець... Цікаво б з'їздити... О, Севертека! Що сталося? Прочитаю опісля всіх. Але й опісля чомусь не хотілось брати того конверта до рук.
Увімкнув телевізора — молода гарна дівчина ходила по саду і тихо співала. Приємний грудний голос заспокоював, улагоднював душу, і Максим Петрович, відкинувшись у кріслі, відчув, як спадає напруга. Та цілком віддатись насолоді не міг, почав міркувати: чим зумовлюється емоційний вплив музики? Чи не ритмами... Якщо вони співзвучні біоритмам людського організму? Своєрідний контрапункт, суголосся... Згадав Тичину. Світлий, оригінальний геній... Сьогодні треба обов'язково попрацювати над замітками про його "Симфонію". Почав одразу після третьої книжки роману, але робота посувається повільно, занадто повільно...