1
Гілки тополі за вікном схитнулися, певне, там закублилось птаство, і Максим Петрович поклав ручку на чистий аркуш, підпер голову рукою і деякий час бездумно дивився на дерево, на білясті клапті неба, що просвічували крізь нього.
Останнім часом він усе частіше і з якоюсь полегкістю відкладав ручку. Раніше цього з ним не траплялось, писав, не підводячи голови, цілими годинами. Перевтома? Але ж інші он у шістдесят літ бадьорі, працюють легко. Може, в тому й суть, що легко? Йому ж художній образ давався не просто, звести ажурні вежі роману — то тяжкий, виснажливий, довгорічний труд, що всотував енергію мозку і серця. Те безперервне горіння живилося затаєною свідомістю: задля цієї праці він і живе на Землі, це його історична місія. Два романи трилогії йому, безперечно, вдалися, хоча критика згадала про них лише мимохідь. Та хіба він пише для критиків? Кожен день приносить листи — люди чекають, сподіваються... То голоси самого життя — хіба ж на них можна не відгукнутися?
Максим Петрович написав епіграф до розділу, почав перше речення, та одразу й закреслив: не те, не те... Слова якісь пісні, нейтральні, позбавлені силового поля, і думка розпливається, життя зникає, залишаються тільки знаки.
Залементував дзвоник. Мабуть, хтось із друзів-грабіжників. Вони відбирають найдорожче — час. Проте Максим Петрович пішов зустрічати непрошеного візитера без внутрішнього протесту. Робота все одно не йшла, а згаяну годину природа, може, якось компенсує. Відчинив двері — Севертека!
— По обличчю бачу: відірвав од рукопису! — загукав гість з порога.— Максим Лук невтомно збагачує людство!
Максим Петрович ніколи не сприймав його іронії, але звик, так, як ото звикають до гуркоту холодильника.
— Та працюю... потроху. Заходь.
Широкоплечий, животатий Севертека, тягнучи величезного портфеля, попрямував до кабінету, навалився на крісло, аж пружини заскрипіли.
— "Працюю..." Завжди він працює, ще з студентських літ! Тобі й померти ніколи буде,— видихнув Севертека, ставлячи портфеля на підлогу.
Скільки й пам'ятає його Максим Петрович — вони разом училися в університеті,— Севертека виділявся настирливим дотепуванням, через те ж і Севертекою став. Звуть його Грицьком, але, знайомлячись, він кожному переповідав анекдот: "Знаєте, як одна жінка говорила? Севертеко, Севертеко, чуєш, як смішно чоловіка звати — Грицько! Оце ж я й є". От його й прозвали Севертекою. Скоморошничав і тепер, хоча й став доцентом, та якщо колись це мало засвідчувати веселий характер, то згодом нібито прикривало глибоку натуру,— такий собі усний Вольтер чи Еразм Роттердамський. І найбільше кпинив із Максима Петровича саме за невилазну, каторжну працю.
— Ну, що нового, анахорете? Яку стрілу посилаєш у майбутнє?
— Та... застряв, як муха в патоці.
— А я тобі казав, і не раз, у такому розрізі: дай собі відітхнути, відпочинь!
— Коли б я тебе послухав, то... трилогії ще не було б і в зародку.
— Так життя ж минає, а Бальзаком все одно не станеш!
Максим Петрович ковзнув поглядом по густому йоржику товариша, досадливо поморщився. Наче й не дурний Севертека, а не розуміє, що другий Бальзак нікому не потрібен, а творча праця — то ж і є життя.
— Ну, знаєш...
— Знаю, знаю, мистецтво вимагає жертв. Але ж роками... та що я кажу, ось уже десятиліття ти прикутий до цього столу, як до галери! В такому розрізі.
Це мало означати турботу, вболівання, але Максим Петрович відчув якусь нещирість у голосі, награність, фальш. "Чи він мені заздрить? — подумав.— Відтоді, як перехопив Діану, йому не дає спокою моя "галера". Чому б то? Чи, може, прочитав про мене в Літературній Енциклопедії?
— А ти не чув про австралійського вченого Тейлора? Він витратив сорок шість років життя на пошуки первісних мурахів, і таки знайшов на півострові Ейр. Вважалося, що вони вимерли ще вісімдесят мільйонів років тому, і ось учений натрапив на кілька колоній живісіньких "викопних" мурахів. Хіба це не взірець самозабуття у праці?
Севертека вибалушив на нього очі:
— На мурахів... У такому розрізі... майже півстоліття?! Жахливе марнотратство.
— Ні, це науковий подвиг. Знайдено ланочку еволюції біологічного виду. А це крок у пізнанні світу.
— Крок до істини? — подався вперед Севертека.— Так давно помічено: істина — у вині. Я й заїхав, розумієш, у такому розрізі.
Він діловито розкрив портфеля, вийняв одну по одній три пляшки з красивими етикетками — вино, горілка, коньяк — і поставив їх просто на аркуші рукопису, що встеляли стіл. Потім почав діставати згортки, в яких, певне, була закуска.
Максим Петрович зніяковіло дивився на товариша, не можучи збагнути, чого це він затіває учту. Севертека, помітивши розгубленість Максима Петровича, підморгнув:
— Діна ще дещо привезе, я дзвонив їй. Ми ж знаємо, ти чоловік не ресторанний, от і вирішили, в такому розрізі... Бо хіба ж у тебе, самітника, що-небудь є в холодильнику? Може, коробка скумбрії... Діна салат зробить, от і відзначимо.
Аж тепер до господаря дійшло: сьогодні день його народження. Але ж дата не кругла — шістдесят один... уже шістдесят один?
— А знаєш, Грицьку, все це... фікції, оці дати. Життя — суцільне, а ми ділимо його на якісь відтинки.
— Ти що, хочеш відкрутитися? — вирячився Севертека.— Нічого, брат, не вийде. Діна сказала...
Діна... Діана... зоря його юності, гострий щем серця. Може, через неї так і лишився самотній. Тонкі риси обличчя, дивовижні агатові очі з синім відтінком, неповторний грудний голос... Але ж з емоційної сфери усе це давно перейшло в пам'ять, і нехай собі там зберігається, навіщо ці збурення? Перегоріло, перетліло...
— Я хотів докінчити розділ. Раз життя коротшає, треба працювати інтенсивніше.
— Робочий день уже закінчився, Сізіфе. В тебе хоч є скатертина заслати стіл? Давай, поки приїде Діна...
Дивно, але Максим Петрович і собі заметушився, прибрав із столу папери, застелив його квітчастою клейонкою, дістав із серванта чарки і бокали, поставив пляшку шампанського. Перемовляючись із Грицьком, думав про Діану. Було трохи досадно, що перебили роботу, але терпка цікавість змушувала серце битися частіше. Діана, Діана... Хоча б не пропустити першої миті, коли зустрінуться їхні погляди — це враження найоб'єктивніше. І чого вона раптом... Чи хоче побачити, як постарів, подався супроти Грицька за останній рік? Хоча на шістдесятилітті не була,— сидячи в президії, він уважно дивився в зал і вже кого-кого, а їх із Севертекою помітив би.