Та капітан виглядав кита заблизько від човна. Мобі Дік уже спокійно й рівно плив далі, немовби він хотів утекти, з трупом, якого ніс на собі, і оця остання сутичка була для нього тільки зупинкою на його неухильній путі вперед, за вітром. Він уже майже проминув корабель, що досі плив назустріч йому, але в цю хвилину затримався. Кит плив скільки сили, плив прямо вперед, неначе йому більш ні до чого не було діла.
— Ой, Ахаве, — вигукнув Старбак. — Ще не пізно, ще й тепер, на третій день, не пізно схаменутися! Дивись! Мобі Дік не хоче з тобою битисьі Це ти, тільки ти, як безумний, переслідуєш його!
Вітер свіжішав, і самотній вельбот під вітрилом і на веслах швидко мчав навздогін за китом. Коли човен розминався з кораблем — так близько, що з човна було добре видно обличчя Старбака, який стояв, спираючись на фальшборт, — Ахав гукнув йому, щоб він повернув "Пеквода" й плив слідом, не дуже швидко, на помірній відстані. Глянувши вище, капітан побачив Тештіго, Квіквега й Дагу, що нетерпляче дерлися на щогли; а веслярі ще гойдалися в трьох пошкоджених вельботах, підтягнених на борт корабля, і квапливо лагодили їх. Крізь отвори в фальшборту він мимохідь загледів і Стаба та Фласка, що порпались у в’язках нових гарпунів та списів. Бачачи все те, чуючи стукіт молотків у човнах, він відчув, наче якісь інші молотки вганяють гвіздок йому в серце. Але він переміг себе. А помітивши, що з грот-щогли зник вимпел, він закричав до Тештіго, який саме видерся аж нагору, щоб той спустився по новий вимпел, молоток та гвіздки і прибив вимпел до щогли.
Чи то кит стомився за три дні шаленої гонитви, чи йому дуже заважали поплутані линви, які він тяг за собою, чи, може, то були нові підступні хитрощі, — але Білий Кит почав пливти повільніше, а човен тепер швидко наздоганяв його. Чи, може, то тільки так здавалося переслідувачам, — та ні, цей останній його ривок справді був коротший за попередні. А нещадні акули все так само супроводили Ахавів вельбот, так само вперто хапали зубами за весла, і дерево аж тріщало, а в воді зоставалися дрібненькі скіпочки.
— Не зважайте! Їхні зуби — то нові кочети для ваших весел! Наляжте! Краще впиратись веслом у акулячу пащу, ніж у рідку воду!
— Але ж весла все тоншають і тоншають, сер!
— Дарма, поки що їх вистачить! Наляжте! Та хто знає, — прошепотів він сам до себе, — ким збираються бенкетувати ці акули: китом чи Ахавом? Та гребіть, гребіть! Ну, жвавіше! Він уже близько! Візьміть стерно! Візьміть стерно! Пропустіть мене наперед!
Двоє веслярів допомогли йому перейти з корми на ніс вельбота.
Коли врешті човен, нахилившись на один борт, підплив під самий бік Білого Кита, той, як часом буває з китами, ніби й не помітив його. Ахава вже огорнула задушна хмара випарів з китового дихала, що кучерявилась над Мобі Діковим горбом, мов туман на горі Монаднок у Нью-Гемпшірі. І ось, відхилившись усім тілом назад, а обидві руки піднявши вгору, старий капітан метнув у ненависного кита свою жалючу крицю і ще жалючіший проклін. Коли гарпун — та й проклін, здавалося, — вгородився в тіло кита, наче в трясовину, Мобі Дік рвонувся вбік, конвульсивно вдарив своїм боком у борт човна і, не пошкодивши його, так несподівано підкинув човен у повітря, що, якби Ахав не вхопився за високий планшир, його було б утретє скинуло в воду. Але троє веслярів, які не вгадали миті удару й не встигли приготуватися, таки вилетіли за борт. Правда, двоє з них ту ж мить ухопилися за планшир і, підкинуті набіглою хвилею, перевалились назад у човен; і тільки третій зостався на воді за кормою.
Майже в ту ж мить могутнім зусиллям волі Білий Кит рвонувся вперед і з шаленою швидкістю помчав по хвилях далі. Та коли Ахав гукнув стерничому, щоб той накинув на "бовдур" ще кілька витків линви, а веслярам наказав повернутися на банках і гребти назад, зрадлива линва, не витримавши подвійного натягу, луснула, і кінець її злетів високо в повітря!
— Що це в мені урвалося? Якась жила? Знов цей кит! Весла! Весла на воду! За ним!
Почувши, як човен з гучним плюскотом наближається, кит повернувся, щоб підставити напасникам свій грізний лоб, але, завертаючи, помітив недалеко чорний корпус корабля і, очевидно, розгадав у ньому справжню причину всіх переслідувань, а може, просто визнав його гіднішим ворогом. Бо раптом він кинувся прямо до "Пеквода", клацаючи щелепами серед рясних бризків і піни.
Ахав аж захитався і вдарив себе рукою по чолу.
— Я сліпну! Руки! Простягніться вперед, щоб я міг намацати свій шлях. Це що, вже ніч настала?
— Кит! Корабель! — несамовито закричали веслярі.
— Наляжте! Наляжте! Угнися вглиб, о море, стань схилом, бо інакше я не встигну! Хай Ахав останній, цей останній раз хоч скотиться до своєї мети! Бачу! Корабель! Корабель! Гребіть же, веслярі! Врятуйте мій корабель!
Та коли веслярі скільки сили погнали човен назустріч хвилям, що гатили в нього як молотами, дві планки носової обшивки, надтріснуті від удару китового боку, проломилися, і вельбот зразу набрав повно води й зупинився. Веслярі по коліна в воді кинулись затикати пробоїну та вихлюпувати воду.
Тештіго на щоглі побачив усе те, і молоток на мить застиг у його руці, а червоне полотнище вимпела, що лежало в гарпунника на плечах, раптом розгорнулося за вітром і затріпотіло, як його власне серце, що поривалося вперед. Старбак і Стаб, що стояли внизу на бушприті, майже одночасно з індіанцем побачили, що білий велетень мчить на них.
— Кит! Кит! Стерно на борт! О ви, всі добрі сили повітря, підтримайте мене! Коли вже судилось загинути, не попустіть, щоб Старбак помер у млості, як жінка! Стерно на борт, чуєте, дурні? Паща! Паща! Оце такий плід усіх моїх палких молитов? Усієї вірності мого життя? О Ахаве, Ахаве, глянь на діло рук своїх! Прямо, стерничий, прямо! Ні! Ні! Знов стерно на борт! Він повертається, хоче вдарити в нас! Ох, його невблаганний лоб суне на того, кому обов’язок не дозволяє відступити! Боже, поможи мені! Будь при мені!
— Не при мені, а піді мною будь той, хто тепер хоче помогти Стабові. Бо Стаб теж не відступить. Не вишкіряйся на мене, ките, це я з тебе сміюся! Хто коли поміг Стабові чи остеріг Стаба, як не його власне невсипуще око? А тепер бідний Стаб іде спочивати на занадто м’якій для нього постелі. Краще б вона була з хмизу! Я сміюся з тебе, ките, і не вишкіряйся так! Гляньте, сонце, місяць і зорі! Я вам кажу — ви убивці! Убивці найкращого з хлопців, які будь-коли помирали на цьому світі! А проте я б іще цокнувся з вами, якби ви простягли до мене свої келихи. Ох, ох, ох, вишкірений ките, скоро я нап’юся досхочу. Чого ти не тікаєш, Ахаве? Я скидаю чоботи й бушлат: Стаб воліє померти в самих спідніх! Якась аж надто пліснява й пересолена смерть… Ох, вишні, вишні, вишеньки! Фласк, якби оце нам хоч по одній-одненькій вишеньці перед смертю!