Скінчивши свою розповідь, капітан "Рахілі" зразу пояснив, з якою метою він прибув на "Пеквод". Він хотів, щоб зустрінуте судно теж узяло участь у дальших пошуках: плавало паралельним курсом на відстані чотирьох-п’яти миль від "Рахілі", бо таким чином вони охоплюватимуть удвічі більшу площу.
— Я б заклався на що завгодно, — шепнув Стаб до Фласка, — що хтось із команди того вельбота надів парадний капітанів мундир або взяв із собою його годинник, і тепер він прагне вернути своє добро. Хто коли чував, щоб два добропорядні китобійні кораблі в розпалі промислового резону обнишпорювали море, шукаючи один загублений вельбот? Ти поглянь, Фласк, який він блідий, у нього й очі поблідли. Ні, це не мундир! Це, певне…
— Мій син, мій рідний син був на тому вельботі! Заради бога! Я вас прошу! Я вас благаю!.. — вигукнув у ту хвилину каштан "Рахілі", звертаючись до Ахава, що досі слухав його вкрай холодно. — Я найму ваше судно на сорок вісім годин… Я залюбки заплачу — і заплачу нескупо… коли вже не можна інакше… Тільки сорок вісім годин! Не більше! Ви не відмовите мені! Ви не можете відмовити!
— Його син! — вигукнув Стаб. — То це його син пропав! Тоді беру назад мундир і годинник! А що скаже Ахав? Треба врятувати хлопця.
— Він потонув тої ночі разом із рештою, — озвався старий з острова Мену, що стояв позад них. — Я сам чув. Та й ви всі чули, як голосили їхні духи.
Як з’ясувалося незабаром, капітана "Рахілі" ще дужче смутило те, що не тільки один син його був на загубленому вельботі: на одному з тих трьох човнів, що трохи раніше вирушили в погоню в інший бік, був ще один з його синів, і якийсь час нещасного батька роздирали вагання, котрому ж із них поспішати на поміч. Розв’язав ті вагання тільки старший помічник, інстинктивно обравши звичайний у таких випадках шлях: коли на китобійному судні доводиться вирішувати, котрий з вельботів, які попали в небезпеку, рятувати насамперед, завжди вибирають той, на котрому більше людей. Але з якихось невідомих причин капітан "Рахілі" спочатку не розповів про все це, і тільки крижаний Ахавів тон змусив його нарешті заговорити про те, що на зниклому вельботі — його син, зовсім юний, дванадцятирічний хлопець, якого капітан з властивою нентакітцям суворою й безстрашною батьківською любов’ю намагався так рано призвичаїти до всіх злигоднів професії, з незапам’ятних часів спадкової в їхньому роду. Нерідко трапляється навіть, що нентакітські капітани виряджають своїх іще зовсім юних синів у три— або чотирирічне плавання не на своєму, а на чиємусь чужому судні, щоб перше їхнє знайомство з ремеслом китобоя не було пом’якшене мимовільними виявами цілком природної, але недоречної в таких обставинах батьківської поблажливості або надмірної турботи.
Тим часом капітан "Рахілі" все просив і просив у Ахава зглянутись, а Ахав і далі стояв незворушний, наче ковадло, що й не здригнеться під ударами молота.
— Я не піду звідси, поки ви не погодитесь, — казав капітан "Рахілі". — Вчиніть зі мною так, як би ви хотіли, щоб я вчинив з вами в такому випадку. Адже ви теж маєте сина, Ахаве, хоч він іще малий і тепер у безпеці, вдома… утіха вашої старості… Так, так, ви вже згодні, я бачу… Матроси, готуйтесь брасопити реї!
— Стійте! — гукнув Ахав. — Не смійте торкатися до брасів! — А потім, з притиском і протягло вимовляючи кожне слово, додав: — Капітане Гардінер, я не зроблю цього. Я й так уже стільки часу з вами згаяв. Прощавайте, прощавайте. Хай над вами бог змилується. Може, я сам собі цього не пробачу, але я мушу пливти далі. Містере Старбак, гляньте на нактоузний годинник, і щоб через три хвилини на судні не було нікого чужого. Потім наставте вітрила на попередній курс, і рушаймо.
Він рвучко відвернувся і, не дивлячись ні на кого, спустився до своєї каюти, зоставивши капітанаі "Рахілі" приголомшеного такою різкою й категоричною відмовою на його палке благання. Прокинувшися зі свого остовпіння, Гардінер мовчки рушив до борту, скоріше впав, ніж спустився в свій човен, і вернувся до себе на судно.
Незабаром обидва кораблі розійшлися в різні боки; але ще довго з "Пеквода" видно було "Рахіль", що сновигала туди й сюди, видивляючись кожної темної цяточки на поверхні моря, хай навіть якої маленької. Реї на ній повертали то праворуч, то ліворуч: вона переходила з галса на галс, то зариваючись у круту хвилю, то підіймаючись на гребінь; і весь час її щогли та реї були обліплені матросами, наче три високі вишні, по яких лазять хлопчаки, обриваючи на гіллі ягоди.
Але з того, як вона пливла своїм скорботним шляхом, раз по раз зупиняючись і завертаючи, добре видно було, що це судно, яке плакало водяними бризками, не знаходило втіхи. То була Рахіль, що плаче за своїми дітьми, бо нема їх…[163]
129
У КАЮТІ
(Ахав збирається вийти на палубу; Піп хапає його за руку, щоб вийти з ним).
— Хлопче, хлопче, я кажу тобі: не йди за мною зараз. Надходить година, коли Ахав не відштовхне тебе, але й не хотітиме, щоб ти був коло нього. Бо я відчуваю: в тобі, сердего, є щось занадто цілюще для моєї недуги. Подібне лікується подібним; а в цьому полюванні моя хвороба дорожча мені від будь-якого здоров’я. Побудь тут, унизу, тут тобі годитимуть, ніби ти капітан. Так, хлопче, ти сидітимеш тут, у моєму пригвинченому стільці; ти мусиш бути ще одним гвинтом у ньому.
— Ні, ні, ні, сер! Ваше тіло скалічене! Візьміть мене, бідолаху, замість своєї другої ноги. Ось наступіть на мене, сер! Я більш нічого не прошу, аби тільки бути вашою рукою чи ногою.
— О! Нехай на світі є мільйони негідників, та це утверджує в мені віру в людську відданість. І оце — чорношкірий! І оце — божевільний! Але, мабуть, і справді подібне лікується подібним: він знову стає такий розважний…
— Мені сказали, сер, що Стаб якось покинув бідного маленького Піпа, чиї кістки тепер лежать на дні білі як сніг, хоч шкіра в нього чорна була. Але я ніколи не покину вас, сер, як Стаб покинув його. Я мушу йти з вами.
— Якщо ти й далі так зі мною говоритимеш, мій намір перевернеться у мене в душі догори кілем. Я тобі кажу — не йди. Не можна!
— Ой добрий мій пане, пане, пане!
— Якщо ти так плакатимеш, я вб'ю тебе! Остережися, бо Ахав теж божевільний. Прислухайся, і ти часто чутимеш, як моя кістяна нога стукає по палубі, й знатимеш, що я там. А зараз я покину тебе. Дай руку! Ось вона… Ти вірний мені, хлопче, як обвід кола вірний його центрові. Отак: хай бог благословить тебе навіки, а коли дійде до останнього, хай бог спасе тебе навіки. (Ахав виходить; Піп ступає один крок уперед).