Той став поруч нього, взяв вугластий лаг, що звисав з котушки, й почав змотувати три-чотири десятки витків шворки, щоб мати змогу розмахнутися, кидаючи. І в ту хвилину старий моряк, що пильно дивився на капітана й на шворку, наважився заговорити:
— Сер, я б не покладався на цей лаглінь: його стільки мочило й пекло сонцем, що він уже геть зіпрів.
— Витримає, діду. Хіба ти зіпрів від того, що тебе мочило й пряжило? Адже ти тримаєшся. Чи, може, краще сказати, що життя тебе тримає, а не ти його тримаєш у руках.
— У руках я тримаю котушку, сер. Та хай буде по-вашому, капітане. Маючи таку сиву голову, як у мене, не варто сперечатися, а надто з тим, хто поставлений над тобою, бо він же ніколи не погодиться з твоїми словами.
— О, а це що таке? Їй же богу, ще один латаний професор із збудованого на граніті коледжу цариці Природи. Тільки чомусь його лекція звучить надто запобігливо. Ти звідки родом?
— Із маленького скелястого острова Мену, сер.
— Чудово! Як доладно все звучить…
— Не знаю, сер, чи доладно, але я там народився.
— На острові Мені? Звісно, так воно й добре: народився на Мені, на колись незалежному Мені, та й покинув його: мовляв, острове Мене, обходься без мене. А той острів поглинула… хто? Ну, вище котушку! Всі допитливі голови врешті розбиваються об мертвий глухий мур. Вище! Отак.
І Ахав пожбурив лаг. Змотана шворка вмить витяглась у довгу похилу лінію за кормою, а тоді котушка закрутилася. Зустрічні хвилі шарпали лаг, підкидаючи й опускаючи його, натяг шворки змінювався, і старий матрос із котушкою в руках дивно похитувався.
— Тримай міцно!
Лусь! Туго натягнений лаглінь опав униз довгою петлею: лаг відірвався.
— Я розбив квадрант, грім зіпсував компаси, а тепер шалене море перервало лаглінь. Та Ахав може направити все! Вибирай шворку, таїтянине, а ти, старий, змотуй на котушку. Ти скажи теслі, хай зробить новий лаг, а ти направ лінь. Подбай про це… Пішов собі. Йому все дарма, а для мене ніби з цього світу випала вісь, на якій він обертався. Вибирай, вибирай, таїтянине! Ці линви змотуються цілими і так швидко що аж мигтить, але вибираються обірвані й дуже повільно. О, Піп? Ти що, прийшов помагати, га, Піпе?
— Піп? Який Піп? Кого ти кличеш Піпом? Піп вискочив з вельбота. Піп пропав. Подивімось-но, чи ти не підчепив його там, чи не виловив, китолове? О, туго йде: мабуть, таки він учепився. Вирви в нього шворку, Таїті! Вирви шворку, нащо нам піднімати на судно боягуза. О! Онде вже його рука вистромлюється з води. Сокиру! Сокиру! Обрубайте шворку! Не треба нам тут боягузів. Капітане! Чуєте, сер? Онде Піп, він хоче вибратися назад на корабель.
— Тихо, бовдуре навіжений! — гримнув старий з Мену, вхопивши Піпа за плече. — Геть із юта!
— Більший недоумок завжди лає меншого, — промурмотів Ахав і ступив ближче. — Не чіпай його, він святий. То де, кажеш, той Піп, хлопчику?
— За кормою, сер, за кормою. Он, он!
— А хто ж ти, хлопче? У тебе зіниці такі порожні, що я не бачу в них навіть свого відбитку. О боже! Невже людина — добре вмістище для безсмертної душі? Адже вона дірява як решето. Хто ж ти, хлопче?
— Я дзвонар, капітане, я корабельний окликач. Бім-бам, бім-бам! Піп! Піп! Піп! Сто фунтів глини в нагороду за Піпа. Зріст — п’ять футів; вигляд — боягузливий. По цьому його найлегше впізнати! Бім-бам, бім-бам! Хто бачив Піпа-боягуза?
— Мабуть, вище за лінію снігів немає жодного серця. О крижані небеса! Гляньте на землю! Ви ж зачали цю нещасливу дитину й покинули її. Творці-розпусники! Слухай, хлопче: від сьогодні, поки Ахав живий, Ахавова каюта буде твоїм домом. Ти зачепив моє найглибше єство, хлопче: тепер ти прив’язаний до мене путами, сплетеними зі струн мого серця. Ходімо до каюти.
— Що це таке? Наче акуляча шкіра, а гладенька, як оксамит? — пильно дивлячись на Ахавову руку і обмацуючи її, промурмотів хлопець. — Ох, якби сердешний Піп міг доторкнутись до чогось отакого ласкавого, він би, може, й не загинув! Воно схоже на страхувальну линву, сер. Це щось таке, за що можуть держатися слабкі душі. Ох, сер, покличте старого Перта, нехай склепає ці дві руки — чорну з білою, бо я вже ніколи не відпущу її.
— Так, хлопче, і я не відпущу твоєї, якщо тільки не затягну тебе нею в ще гірші страхіття, ніж тут. Ходімо ж до каюти. Чуєте, ви, що вірите, ніби все добро — в богах, а все зло — в людях? Гляньте, як усевидющі боги забули про стражденну людину, а та людина, хоч вона безумна й сама не знає, що робить, все ж переповнена щирою любов’ю і вдячністю. Ходімо! Я дужче пишатимусь, ведучи тебе за чорну руку, ніж якби я держався за руку вінценосця.
— Ото пішли двоє божевільних, — промурмотів старий моряк з Мену. — Один ошалів з надміру сили, а другий — з надміру слабості. Та ось і кінець обірваного шнура: промок наскрізь. Направити його? Хе! Краще взяти зовсім новий. Треба попитати в містера Стаба.
126
РЯТУВАЛЬНИЙ БУЙ
Спрямовуючи свій біг тільки сталевою голкою Ахава і виміряючи пройдений шлях тільки його ж лагом, "Пеквод" плив далі до екватора. Давно вже підхоплений рівним, незмінним пасатом, він так довго перетинав ці пустельні води, не зустрічаючи жодного судна, так довго гойдався на монотонній положистій хвилі, що здавалося, ніби цей дивний тривалий спокій — тільки прелюдія до бурхливих і карколомних подій.
Нарешті, коли судно вже наблизилося до околиці екваторіальних промислових угідь і одної ночі в глибокій темряві, яка буває перед світанком, минало купку скелястих острівців, нічну вахту на чолі з Фласком налякав крик, такий жалібний, нестямний і нелюдський, ніби то белькотливо голосили духи всіх вигублених Іродом немовлят. Усі вахтові враз прокинулися з дрімоти і якусь мить заціпеніло стояли, чи сиділи, чи лежали, прислухаючись, наче ота римська статуя пораненого на смерть гладіатора, поки лунав той дикий крик. Християнська, цивілізована частина команди, тремтячи зі страху, заявила, що то голосять русалки; але гарпунники-погани не злякались анітрохи. А сивий дід із Мену — найстарший в усій команді — сказав, що той дикий пронизливий крик — то голоси недавно потонулих у морі людей.
Ахав у своїй каюті не знав про це, аж поки в сірий світанок вийшов на палубу. Тоді Фласк розповів йому про нічну пригоду, розповів не без похмурих натяків. Але капітан тільки глухо засміявся й пояснив нічне диво ось як: