— Оляночко, вийди сьогодні ввечері хоч на хвилиночку. Слізки ковтаючи, Оляночка відповідає:
— Не можу, Михасю, батьки не пускають. Хіба у неділю до церкви приходь, я з сусідкою тіткою Пріською теж там буду...
Почали вони до церкви учащати, такі ж богомольні обоє — що он які! Михась тим часом до тітусі Пріськи придивляється, і здається йому, що ця тітуся у вушко від голки зайде і, оком ке кліпнувши, назад повернеться. Дотепна та кмітлива — кращої і не треба.
От поверталися з церкви обидві, і Михась з ними. Цілий ранок усе думав, а як дійшли до мануфактурної торгівлі старої Венгерихи, уповільнив крок, доторкнувся до руки тітусі Пріськи, сказав:
— Чуєте, тітусю Прісю, поженіть нас з Олянкою. Віддячу! Бачите оту он пухову хустку? Ваша буде!
І, не чекаючи, що відкаже тітуся Пріська, ступив у крамницю, попросив подати йому пухову хустку, заплатив гроші і, як вийшов надвір, мовив:
— Ось, маєте. Ви жінка бувала, зведіть нас докупи, бо ж Оврам Уласович зуб має на мене та ще й який! Гостріший за вовчого!
Тітуся Пріська прийняла хустку, тонесенько-тонесенько пискнула від задоволення, відказала:
— Гаразд. Ти, Михасю, до серця мені. Збирай гроші — восени відгуляємо весілля.
Ну й почала Олянку навчати:
— Ти, Олянко, як увечері Михась прийде, біля хвіртки велику ляльку постав, хай старі думають, що то ти, а сама через садок — на Вишневу вулицю. І Михась туди хай іде. Вишнева вулиця безлюдна, вночі там навіть кажана не побачиш.
Ціле літо отак потішалися молодята, і було їм дуже добре. Потім тітуся Пріська підказала їм другий крок зробити. У Оврамів під садком комірка була, де стояла Олянчина літня примістка. Коли восени пішли дощі, то ця комірка і стала пристановищем для молодят. Поховаються — і байдуже їм, що надворі репіжить дощ, сльота, казна-що.
Потім сталося...
Одного разу куняють дома після обіду Оврам Уласович і Оврамиха, аж тут влітає прожогом сусідка Пріська і криком кричить перелякано:
— Ви тут сидите й не бачите, що там діється у вас в комірчині!
— А що там? — відчуваючи недобре і полотніючи, спитала Оврамиха.
Оврам Уласович не став і чекати, що Пріська скалсе, схопився мерщій за кочергу і — до комірчини. Висмикнув двері з одвірків і — мало не поточився: в комірчині, крім Олянки, ще й супостат якийсь. Придивився Оврам Уласович і очам не повірив: опустивши голову, посеред комірки стоїть ке хто — сам Михась — найлютіший ворог і недруг його.
— А, то це ти тут?! — тільки й міг викрикнути Оврам Уласович.
Замахнувся кочергою, так Пріська скрикнула, за руку схопила:
— Уб'єте, що тоді буде? Тюрма! Сибіряка!..
Видно, злякався Сибіряки Оврам Уласович і опустив кочергу.
Тим часом у комірку заскочила й Оврамиха, за серце держиться, волає:
,— О, господи, господи, що тут діється, що тут коїться? ї впала на лаву. Пріська шепоче їй:
— Я вже давно стежу за ними, дійшло до такого, що вже далі змовчати не можу. Спіткнулася наша Олянка. Гляньте!
Олянка стояла проти вікна, і бідолашна Оврамиха на свої власні очі побачила всю статуру Олянчину, і була статура, як буває в молодиць через рік по заміжжі. Скрикнула несамовито Оврамиха, упала на примістку:
— Доню моя, доню, що ти наробила!..
І піднялося в комірчині таке, що слухати страшно сторонньому.
Така ж важка довбня опустилася і на лоба Оврама Уласо-вича. І кочергу з рук випустив. Упав біля Оврамихи, схопився за голову:
— Що ж ти наробила,' Олянко, накоїла. Честь свою занапастила, неславу накликала на мою стару голову! — і заплакав.
Як перші хвилі цих драматичних переживань пролетіли, од стіни відділилася Олянка, стала поруч Михася і враз обоє — бубух! — впали до ніг батькові-матері:
— Мамо, тату, ми вже два роки любимося. Благословіть нас до одруження!
Зойкнула Оврамиха. Зарипів зубами Оврам Уласович. Убити б негідника, зі світу звести б, так що ж — руки зв'язані! Де ти подінешся з отакою Олянкою?! І стих. Видушив з себе:
— Хай вас хтось благословить, тільки не я! Схопився, щоб бігти, так Олянка перепинила, упала на
груди йому:
— Тату, татусю, простіть нас і — благословіть! Як же нам без вашого благословення на світі жити?
Михась обняв Оврамові Уласовичу ноги:
— Тату рідний, благословіть! Заприсягаюся любити і берегти Олянку, волосина ворожа не впаде на неї. Без благословення вашого життя нам не буде... А ми ж іще молоді, жити хочемо...
Ну, от, отакі вони обоє: Михась і Олянка. Справді молоді. І що з ними робити тепер? А Олянка ж, крім того, ще й своє дитя! Який же батько зла своїй дитині бажає?
І Оврам Уласович теж не побажав, але вагався, мовчав, полотнів і червонів.
Оврамиха перша отямилася, доторкнулася старому до плеча, сказала:
— Треба благословляти, іншого чогось придумати не можна.
— Води мені принесіть! — видушив з себе Оврам Уласович. Олянка з усіх ніг кинулася в кімнату по воду.
Михась тим часом обізвався:
— А щодо хати, тату, то скажу вам: хату я вже купив, у Шахівці, зразу ж за греблею. Щоправда, старенька, так ми ж іще молоді, буде у нас часу і обновити, і добудувати її. Ось і документ на купівлю..
Це, між іншим, був вдалий постріл Михасів. Оврам Уласович любив речі земні, надто нерухомості, а тут — ціла хата! Він аж стрепенувся, сказав:
— Чи не на садибі покійного Павла Некрія?
— Ага, ага,— підтвердив Михась.— Сам дід Павло померли, син його Грицько в Ясинувату 3 якусь заїхав, хату вирішив продать. Зібрався я і...
Тим часом у комірчину з кухлем води Олянка вскочила, простягла воду батькові. Тому справді недобре було, і він довго надпивав, охолоджуючи собі пажилки й серце. Випив, відпочив, сказав, перебираючи документ з Михасевих рук:
— У хату ходім, там видніше, подивимося, яка його справжність.
Документ був справжній. Довго вивчав його Оврам Уласович, не так читав, як думав, що ж йому, старому, робити. Вихід який? Ні, немає іншого виходу, всі шпарки замазано. Відклав документ, важко зітхнув, сказав:
— Що ж, з богом, ставайте!
І обоє — Олянка й Михась — гупнули перед батьком на підлогу. І голови посхиляли, як звичай велить.
Як усі церемонії скінчилися, як уже із священиком і хором домовилися, як знайшли світилку і дружку, як скупилися і зь бралися — настав вирішальний момент. Оврам Уласович за столом сидів, Оврамиха окремо, на ослоні і не на голому: Олянка його килимчиком червоним із зеленим .ретязком заслала. Це ж така честь Оврамисі — господиня вона й мати. Тітку Прі-сю посадили ближче до дверей і не на окремому ослоні, а просто на лаві. Щоправда, лава та була особлива, не з яких дощок її збито було, а тільки з вербових. А для господині немає кращої дошки, як верба: м'яка, лагідна, вже шматочкою її можна вимити до ясного відсвіту, а що ж буде, коли ще й ножем вишкребти? Таке сяйво утворюється! Сусідки дивитися прийдуть... І тут Олянка до матері пригорнулася, промовила, як кіточка: