Сум і тривога покрили ввесь Київ на вістку про смерть князя Володимира Великого.
Не стало доброго та щедрого князя. Не стало розумного керманича великої держави. Не стало могутнього володаря, що перед ним дрижали вороги, а поважали володарі Сходу та Заходу, Півночі й Півдня.
Погасло над Києвом і над усією великою й багатою землею українською Яснеє Сонечко. ось-ось і чорні хмари надсунуть — усе заслонять над українською землею.
— Нема князя Бориса, далеко з печенігами воює, а його то князь Володимир, Яснеє Сонечко, своїм наслідником мати хотів! Що то буде, що то буде? —, журиться не один із бояр.
— Кажуть, Святополк збирається захопити престіл!
Саме тоді князь Борис вертався з походу. Не найшов у степах печенігів. Аж тут приспів до нього вістун із Києва.
— Княже, вертайся негайно в Київ! Твій батько помер, а князь Святополк за намовою жінки збирається захопити престіл, що батько твій для тебе, призначив.
Як почув таке князь Борис, то задеревів увесь, слізьми рясними залився та з жалю й болю довго не міг і словечка промовити.
А дружюшики його потішають і радять:
— Піди та сядь у Києві на батьківському престолі — сила в тебе є, бо все військо під твоєю рукою.
Та князь Борис відповів їм:
— Ні, друзі мої, не підійму я зброї на брата мого, і то на старшого від мене! Він має мені бути замість батька.
І пустився далі в дорогу. Аж прибули над річку Альту... І знов дружинники радять князеві:
— Веди нас на Київ!
Та князь Борис усе своє:
Ні, не піду я на старшого брата.
І не сподобалося це дружині:
— Коли він не хоче стати київським Князем, то чого ж нам при ньому сидіти, — сказав варяг Оляф, — пошукаємо собі іншого князя, жадного воєнної слави та добичі.
— А справді! — сказав другий варяг, Гаральд. — Ходімо хоч би й до Святополка. З цим князем, Борисом, що ввесь час тільки молиться, нам не здобути ні слави, ні багатства!
І відійшли обидва варязькі полководці з воями своїми, а за ними пішов і Олег Остромирич, і Святослав путятич із українськими полками.
А була тоді субота. Засумував князь Борйс. Туга й печаль охопили його душу, серце його добре. І пішов він у свій намет і там молився.
Аж тут вдираються в шатро розбишаки. Блищить зброя, бряжчать мечі, кидаються нелюди на князя, що стояв навколішках і молився. І чотири гострі списи застрягли в молодому тілі князя Бориса...
Князь Борис прошептав ще молитву, глянув востаннє на людей, що тимчасом поназбігалися, і віддав Богу духа.
Люди сповили тіло князя-мученика в наметне полотно та поклали на віз і повезли до Вишгороду.
Там похоронили князя Бориса в церкві св. Василія.
Не мав князь Святополк спокою. Сумний і понурий ходив день-у-день.
І питає його жінка, дочка польського князя, Болеслава Хороброго:
— Чого ти завсіди такий понурий і задуманий, несвій якийсь такий! Аж смішно, на київському великокняжому престолі засів та й сумує.
— Засів, легко сказати, та вдержатися не легко. Брати не дадуть.
— А ти зроби так, як мій батько з своїми братами. Постарайся, щоб вони всі стали для тебе нешкідливі. Мій батько так позбувся своїх братів, що одного вбив, а другого осліпив і замкнув у тюрмі, і тепер панує безпечно в Польщі.
— Страшно воно! — боронився Свягополк. — Що скажуть на те кияни, що митрополит?!
— Певно, як будеш боятися, то нічого не вдієш, і котрийнебудь із твоїх братів прожене тебе не то з Києва, але і з твого уділу, що тобі батько дав...
— Так ти кажеш?
— Авжеж! А як не послухаєш мене, то пожалуєш колись, та вже буде пізно!
Коли принесли князеві вістку про вбивство князя Бориса, сказала Святополкова жінка до чоловіка:
— Тепер тобі годі спинятися на половині шляху, — треба й інших братів позбутися. А передусім Гліба, бо він з Борисом сини однієї матері.
— Твоя правда! Він найперший за старим звичаєм має право до кривавої помсти. Треба мені й із ним справитися.
Та не вдоволилася цим Святополкова жінка.
— Ще в сусідстві маєш ворога — сказала, — ще з ним мусиш так само справитися. Поки під боком у Деревщині сидить Святослав, не матимеш спокою!
Довідався про ці намови князь Святослав.
— Треба мені шукати помочі в Угорщині, — подумав він і негайно пустився в подорож. Та наймані вбійники Святополкові наздогнали його в Карпатах над річкою Опором і там кинулися на нього. Князь Святослав із кількома дружинниками боронилися завзято, та не встояти йому проти переважаючої сили. Упав, ранений списом у серце. Вірні дружинники похоронили князя таки на тому місці, де він погиб, і висипали високу могилу.
Задумався в Великому Новгороді князь Ярослав:
— Святополк загорнув майже всю Володимирову спадщину. Треба проти нього виступити, притяти йому пальці, бо ще й мене відсіля вижене.
І зібрав варягів і новгородців, і рушив у похід на Святополка. Зустрілися Ярославові війська з Святополковими над Дніпром під Любечем.
Довго стояли так — по одному боці Дніпра Ярославові полки, а по другому Святополкові. Ні ті, ні ті не зважувалися перейти ріку та вдарити на противника. Аж почалися морози, і Дніпро замерз. Тоді стали варяги та новгородці готуватися до бою. Але й Святополк готувався до збройної розправи. Гарячіші з його вояків стали глузувати собі з новгородців.
— Гей, ви теслі, чого ви тут прибули? Ходіть, будете нам хати будувати!
Розлютило це новгородців, роз'ярило:
— Гей, стривайте, притешемо ми ваші пусті маківки — відповідали вони.
І кинулися по льоду через Дніпро на Святополкові війська.
Ударили війська на себе. Задзвеніли мечі об шоломи, блиснули списи, посипалися стріли. І подалися полки Святополкові. А Ярославові їм на пяти наступають. Потоки крови по бойовищі течуть, ранені стогнуть.
А Святополк щодуху біжить, шляху до свого тестя в Польщу питає.
— Рятуй мене тестю! — просить. — Ярослав нагнав мене з престолу.
А тесть, король польський, Болеслав Хоробрий, думає собі:
— Добра нагода скарбницю мою вбогу збагатити, а то може й багаті червенські городи захопити.
І каже Святополкові, зятеві своєму:
— Готов я з військом моїм тобі на допомогу стати, великокняжий київський престіл тобі придбати. Літом 1018 р. рушив Болеслав Хоробрий на Київ, а з ним наймані німецькі лицарі, угорські затяжні війська й печеніги.