Ви, певно, пам'ятаєте того забіяку, що жбурляв піском у 45-кілограмового хирляка? Звісно, цю проблему слабких людей неможливо вирішити, хоча Чарлз Атлас і стверджує протилежне. Справжньому забіяці подобається жбурляти піском у людей; від цього він отримує глибоке задоволення. І байдуже, що ви важите 120 кілограмів (кам'яні мускули і сталеві нерви), мудрі, немов Соломон, і дотепні, як Вольтер, — усе одно вам доведеться витягати з очей пісок образи, бо, ймовірно, ви нічого не зможете проти цього вдіяти.
Так міркував Говард Кордл — симпатичний чоловік, якого завжди відштовхували й зачіпали: прибиральники, фінансові адвокати, метрдотелі та інші особи, наділені владою. Кордл їх ненавидів. Він мовчки страждав від незліченних маніяків-агресорів, які лізли поперед нього в чергах, сідали в зупинене ним таксі й нахабно відбивали дівчат, з якими він розмовляв на вечірках.
Що найгірше, ці люди, схоже, самі прагнули до подібних вчинків і шукали нагоди, щоб завдати неприємностей ближньому.
Кордл не міг зрозуміти, чому так має бути, аж поки в один із днів у середині літа, коли він подорожував Північною Іспанією, йому не з'явився бог Тот-Гермес і не прошепотів пророчі слова:
— Слухай, синку, я добре знаю цю проблему, в рагу треба класти моркву, інакше м'ясо не протушиться.
— Моркву? — перепитав Кордл, намагаючись збагнути про що йдеться.
— Я кажу про тих типів, які не дають тобі жити, —пояснив Тот-Гермес. — Вони мусять так чинити, тому що вони — морква, а морква саме такою і є.
— Якщо вони — морква, — промовив Кордл, починаючи розуміти потаємний зміст, — тоді я...
— Ти, звісно, маленька, перламутрово-біла цибулина.
— Так! Боже мій, так! — вигукнув Кордл, несподівано вражений сліпучим світлом істини.
— Певна річ, ти й усі інші перламутрово-білі цибулини вважаєте моркву дуже неприємним явищем, такою собі безформною помаранчевою цибулиною, тоді як морква сприймає вас як вироджену круглу білу моркву. Я хочу сказати, що ви просто надто прискіпливо ставитесь одне до одного, тоді як насправді...
— Так, так, продовжуй! — у запалі вигукнув Кордл.
— Насправді ж, — оголосив Тот-Гермес, — у рагу для кожного відведено власне місце.
— Певна річ! Я зрозумів, я зрозумів, я зрозумів!
— А це означає, що всі, ким би вони не були, необхідні; і ви, якщо хочете отримувати задоволення, будучи славними симпатичними білими цибулинами, маєте прагнути ненависної вам помаранчевої моркви. Інакше вийде не рагу, а така собі... є...
— Юшка! — захоплено підказав Кордл.
— Вірно кумекаєш, хлопче, — схвалив Тот-Гермес. —Склади слова, священику і неси людям знання божественної формули.
— Юшка, — повторив Кордл. — Тепер я чітко бачу: ніжна цибулева юшка — це наше уявлення про рай, тоді як вогненно-червоний морквяний відвар уособлює пекло. Усе сходиться!
— Ом мані падме хум, — благословив Тот-Гермес.
— А як бути із зеленим горошком? Що означає, з погляду Бога, м'ясо?
— Не чіпляйся за метафори, — порадив Тот-Гермес. —Це лишає жахливі рани. Обмежся морквою та цибулею. І давай краще вип'ємо. Фірмовий напій!
— А спеції, куди зарахувати спеції? — не вгавав Кордл, зробивши чималий ковток з іржавої похідної фляги.
— Хлопче, ти ставиш запитання, відповісти на які можна лише масону тринадцятого ступеня у формі та білих сандаліях. Тож вибач... Пам'ятай лише, що все йде в рагу.
— У рагу, — пробурмотів Кордл, облизуючи губи.
— І особливо звертай увагу на моркву та цибулю. Ви у цій страві незамінні.
— Морква й цибуля, — повторив Кордл.
— Така ваша доля, — сказав Тот-Гермес. — Овва, та ми вже доїхали до Коруньї. Скинь мене тут де-небудь.
Кордл зупинив узяту напрокат машинку біля узбіччя дороги. Тот-Гермес підхопив із заднього сидіння рюкзак і вийшов:
— Дякую, що підкинув, приятелю.
— Нема за що... Дякую за вино. До речі, якої воно марки?
— Vino de casa з незначною домішкою старого еліксиру доктора Гамерфінгера з доданням сухої тонізуючої витяжки на основі фірмової розчинної кислоти. Виготовлене гнаррами у таємних лабораторіях Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі в рамках підготовки до великого загальноєвропейського турне.
— Чим би воно не було — воно, безперечно, є, — з почуттям сказав Кордл. — Чистий еліксир, як для мене. З ним можна вмовити антилопу купити краватку, а Землю перетворити з приплюснутої сфери на усічену піраміду... Про що це я?
— Не переймайся. Це частина твого шляху. Краще приляж.
— Коли боги наказують, прості смертні мають коритися, — співучо промовив Кордл і ліг на передньому сидінні. Тот-Гермес схилився над ним; його борода сяяла золотом, а дерева на задньому плані вінцем обрамляли голову.
— З тобою все гаразд?
— Ще ніколи в житті мені не було так добре.
— Побути з тобою?
— Це зайве. Ти навіть не уявляєш, як допоміг мені.
— Радий це чути, хлопче. Ти впевнений, що з тобою все гаразд? Тоді бувай.
І Тот-Гермес пішов у сонце, що заходило. Кордл лежав із заплющеними очима, легко розв'язуючи численні проблеми, які заводили у глухий кут найвеличніших філософів усіх епох. Він був трохи здивований, наскільки простими виявилися складні таємниці.
Нарешті Кордл заснув і прокинувся через шість годин. При цьому він забув більшість своїх геніальних здогадів і простих рішень. Це було незбагненно. Як можна було загубити ключі від Всесвіту?.. Але він згубив, і виправити ситуацію було неможливо. Рай втрачено назавжди.
Однак Кордл пам'ятав про моркву й цибулю, а також про рагу. Якби він міг вибирати, яке з геніальних рішень запам'ятати, то навряд чи вибрав саме це. Але сталося те, що сталося і нічого змінити не можна було. Кордл зрозумів, можливо інстинктивно, що у грі внутрішніх осяянь треба задовольнятися тим, що маєш.
Наступного дня, долаючи дрібні дорожні пригоди, він дістався до Сантандера й вирішив написати всім друзям дотепні листи і, можливо, навіть спробувати свої сили в написанні дорожніх нотаток. Для цього потрібна була друкарська машинка. Портьє в готелі підказав йому адресу ательє з прокату друкарських машинок. Там сидів клерк, що чудово володів англійською.
— Можна у вас взяти машинку на кілька днів? — запитав Кордл.
— Чому ні? — відгукнувся клерк. У нього було масне чорне волосся й тонкий аристократичний ніс.