СОФІЯ. Господи! А так хочеться з щирим серцем порадіти з нашої перемоги, віддатись цьому почуванню всією душею, без перешкод. І,— ви ж розумієте,— для мене це неможливо. Нехай це буржуазний, старий пережиток, але... це вище моїх сил.
ГРІНБЕРГ. О, я розумію, розумію. Звичайно.
СОФІЯ. Хотілось би всю увагу оддать новим товаришам, познайомитись з вами ближче і навіть, якщо тільки я на що-небудь придатна, то разом працювать на користь спільній справі...
ГРІНБЕРГ. (Радісно.) Нет, в самом деле, вы согласились бы?
СОФІЯ. Господи, розуміється. З радостю. Але в такому стані, знаючи, що там твої батько й брат... (Замовкає й поглядає на Грінберга.)
ГРІНБЕРГ. Гм. Але під яким предлогом? Почему этих, а не других? Почему не всех? От перші вопроси, які зададуть.
СОФІЯ. Ах, Господи. Стільки вопросів про все можна задать. Ну, зададуть, ну, відповісте що-небудь. Адже смерть цих людей нічого не дасть вам, а без неї ви дасте мені можливість жити, вірити, оддати все життя на справу. Ну, хочете так: беріть моє життя взамін життя батька й брата? Хочете? Я буду в вашому повному й необмеженому розпорядженню. Треба буде на смерть послати, я готова кожної хвилини. Хочете? На що вгодно.
ГРІНБЕРГ. (Зиркаючи на неї.) На що вгодно?
СОФІЯ. На все, що прикажете. Повна раба ваша. От уявіть собі рабу...
ГРІНБЕРГ. Однако, как вы любите своих родных. Если б вы так любили идею, социализм...
СОФІЯ. Но ведь я отдаю себя в ваше распоряжение именно для идеи, в интересах ея.
ГРІНБЕРГ. (По паузі.) Гм. Ну, а если я потребую от вас чего-нибудь не имеющаго отношения к идее? Ведь вы тогда не исполните? Какая же вы раба? А? (Дивиться на неї.)
СОФІЯ. (Якийсь мент мовчить.) Але ж ви, це ви будете вимагать. А ви ж не можете вимагать нічого шкодливого для ідеї.
ГРІНБЕРГ. Да, конечно, я не потребую ничего шкодливаго, но... предположим, потребую чего-нибудь, не имеющаго отношения к идее, но для вас очень неприятного или даже тяжелаго. Как тогда?
СОФІЯ. Я мушу виконать.
ГРІНБЕРГ. (Сміється, але під сміхом ховає хвилювання.) Неужели исполните?
СОФІЯ. Коли я берусь, то исполню.
ГРІНБЕРГ. Ну, допустим, я предложил бы вам сегодня вечером вместе со мной где-нибудь отпраздновать нашу победу? В каком-нибудь ресторане? Ведь это для вас неприятно, тяжело, правда?
СОФІЯ. (Мовчить.)
ГРІНБЕРГ. (Сміючись.) Вот видите.
СОФІЯ. О, ні. Я ж вам сказала. Коли б ви взяли моє життя взамін життя батька й брата, то й то б я виконала.
ГРІНБЕРГ. Значит, исполните? Серьезно?
СОФІЯ. Я весь час говорю з вами серйозно.
ГРІНБЕРГ. (Починає швидко ходить по хаті, думаючи.)
СОФІЯ. (Хмарно слідкує за ним.)
ГРІНБЕРГ. (Зупиняючись проти Софії, хвилюючись.) Но вы понимаете, что я совершу подлость, исполнив ваше желание?
СОФІЯ. Великої подлости в тому, що ви не вб'єте двох людей, я не бачу.
ГРІНБЕРГ. Да, с точки зрения христианской. Но с точки зрения двух борющихся сторон это просто измена одной стороне. Но хорошо. Я только хочу этим сказать вот что... (Хвилюється.) Я хочу этим подчеркнуть, что если бы я согласился, то только для того, только потому, что это вы, что для вас я даже на подлость, на измену готов идти. Вы можете, конечно, отнестись ко мне с презрением, можете воспользоваться моей... ну, слабостью, что ли, но я говорю то, что чувствую...
СОФІЯ. Ні про яке "презрение" мови не може бути. Навпаки... Ну, добре. Значить, сьогодня ми будемо святкувати нашу перемогу і визволення моїх рідних. Так?
ГРІНБЕРГ. (Знов починає ходити.) Подождите минуточку. (Іде до дверей, що в сіни, й гукає.) Товарищ Самуил! На минуточку. (Одступає трохи в кімнату й одводить Самуїла вбік, шопотом.) Вот что товарищ Самуил, здесь находятся два вольных козака, фамилия Слипченко. Есть такие?
САМУЇЛ. Да есть. Отец и сын?
ГРІНБЕРГ. Да. Так вот какая вещь. Я только что говорил по поводу их с товарищами Семянниковым, Подкопаевым, Сорокиным. Ну, и мы решили старика выпустить, а молодого... (Тихіше) к стене. Понимаете? Так вы немедленно, сию минуту выведите молодого и... Понимаете? А потом я позову вас и при этой даме прикажу освободить обоих. Понимаете? Вы же скажете, что молодого случайно только что расстреляли. Это необходимо для дела. Слышите? Очень важно.
САМУЇЛ. Хорошо, А молодого сейчас?
ГРІНБЕРГ. Сию ж минуту. (Голосно.) Ну, спасибо, товарищ, я надеюсь на вас.
САМУЇЛ. Хорошо. (Хоче йти.)
ГРІНБЕРГ. Нет, погодите. (Тихо.) Но я, может, и не позову вас. Слышите. Но его надо все равно. Понимаете?
САМУЇЛ. Да, понимаю. Хорошо. (Виходить.)
ГРІНБЕРГ. (Голосно.) Спасибо, товарищ.
СОФІЯ. (Під час їхньої балачки одходить на другий кінець кімнати)
ГРІНБЕРГ. Ну, товаришко, здається, є маленька надія. Я ще нічого знаю певного, але... Я хочу перш усього перевести їх у друге місі Розумієте? Там їх не знають, і легче буде звідти випустить. Я боюсь тільї. щоб тут, поки їх можна буде перевести, як-небудь случайно не той... Ви ж розумієте, тепер такий час... Страсті у всіх розгорілись, всі знервовані. Своє життя ніпочом, а то ще ворога. От я для цього і кликав товариша то це мій старший товариш по тюрмі...
СОФІЯ. (Простяга руку.) Дякую вам, товаришу.
ГРІНБЕРГ. О, підождіть дякувати. Це справа така трудна, що я знаю, чи вдасться її провести. Я вам зможу сказать тільки через чотири... (Раптом прислухується.)
СОФІЯ. Я готова чекати не то що чотирі дні, а чотирі місяці, скількі хочете.
ГРІНБЕРГ. (З посмішкою). Але я так довго не можу чекати. Я хотів вже сьогодні ввечері разом з вами одпразднувати щасливий кінець наш справи. Ви нічого б не мали проти?
СОФІЯ. О, хоч у сю хвилину.
ГРІНБЕРГ. На жаль... треба підождать. Я між инчим уже говорит з своїми товаришами з приводу вашої справи, і мені удалось декого схилить до вас...
СОФІЯ. Правда? О, як це добре. Ах, як це добре! Ви ж розумієте, мені так тяжко було б бути, працювати з вами. Звичайно, я знайшла б сили зрозуміти, через що і як, але... чуття осталось би чуттям. І ви сподіваєтесь, що вони нічого не матимуть проти того, щоб їх звідси перевести в друге місце?
ГРІНБЕРГ. Да, я думаю.
СОФІЯ. (Знов потискує йому руку.) Безмірно вам дякую.
На дворі глухо вибухає залп.
СОФІЯ. (Здригнувшись.) Що це?