– Що ж нам робити?
– Є у мене одна ідея... – із задоволеним виглядом повідомив Колреш Ямс. – Але нам буде потрібна допомога.
Розділ двадцять сьомий,
у якому Брехлу дарують пісковий годинник, а також йдеться про "справи давно минулих днів"
Сигізмунд Брехло, Головний Порадник Охів, замріяно смоктав цвях (зрозуміло, льодяниковий). Не так давно він з’ясував дещо дуже для себе неприємне. Так би мовити, непередбачені обставини. Яких він, власне, ніяк і не міг передбачити.
Але від цього вони не ставали менш неприємними. Отямитися Сигізмунда змусила підозріла метушня під вікнами його будинку. Непорядок!
Брехло визирнув: метушилося кілька незрозумілих типів. Вони тягли до Сигізмундових дверей величезний пісковий годинник.
– Ви що тут робите? – із погрозою у голосі гукнув Сигізмунд. – Порядок порушуєте?!
– Ні, що ви, – похитав головою один із них, середнього зросту пан із непримітною зовнішністю і великими темними окулярами на пів-обличчя. – Ми лише принесли вам подарунок від вдячних городян.
– Мені? – Сигізмунд був зворушений. – Подарунок?!
– Вам. Ми знаємо, який ви зайнятий і як цінуєте свій час. От для того, щоб ви завжди точно знали, котра година, ми принесли вам цей пісковий годинник.
– Ну що ж... – гмикнув Брехло. – Що ж, тоді заносьте його, шановні. Дуже, дуже розчулили! Ух ти, який величезний! Це що ж, тривалістю на тиждень?
– На рік! – ображено виправив його пан у темних окулярах. А інший, вусатий, який чимось нагадував Сигізмунду Колреша Ямса, додав: – І, зауважте, точність у нього вражаюча. Похибка в одну піщину на півроку!
– Забагато! – буркнув Брехло. – Хоча, – додав він, схаменувшись, – усе-таки це подарунок, а в дарованого годинника піщинки не рахують. Поставте-но його он там, так, поруч із ліжком. Сподіваюся, пісок у них сиплеться не надто гучно, га? Добре, потім розберуся й у разі чого переставлю в інше місце.
Носії пішли, а Сигізмунд вирушив до міста перевіряти, чи все гаразд. Пензель, він, звичайно, захопив із собою. На жаль, і ложку з подвійним дном теж.
– От невдача, – промурмотів Мірмелеон, вибравшись із піскового годинника; він оглянув весь будинок Сигізмунд а і зрозумів, що ложки немає. – Як же тепер бути?
Дехто з вас здивується, адже, як ви пам’ятаєте, саме з вини Лонгія-Л’Оккі Мірмелеон потрапив у Охи. Власне, історія муралевиного лева і чарівника була значно заплутанішою, про що ви довідаєтеся трохи далі. Зараз же просто скажемо, що Мірмелеон і Лонгій-Л’Оккі нарешті знайшли спільну мову і вирішили співпрацювати.
І тому Мірмелеон, сховавшись у пісковому годиннику, повинен був знайти ложку з подвійним дном і витягти звідти окуляри чарівника. А потім, з окулярами, повернутися до будинку Колреша Ямса, де тепер знаходився штаб наших змовників.
Отже, ложки в будинку не було. Мірмелеон очікував на щось подібне, тому повернувся до годинника і, зарившись якнайглибше, заходився чекати, поки повернеться Сигізмунд.
Тим часом у будинку Колреша Ямса примарний джентльмен у смокінгу і з молоточком, дуже схожим на лікарський, розповідав Фімці історію Лонгія-Л’Оккі. Джентльмен був Невиконаною Обіцянкою містера Ямса, і незабаром йому судилося зникнути. Сам він теж був уплутаний у цю історію. Бо Лонгія-Л’Оккі придбав Озеро Кольорової Музики на аукціоні, а примарний джентльмен був там головним аукціонником. Ну а Мірмелеон, як ви вже здогадалися, працював на тому аукціоні в пісковому годиннику, який відраховув час. Це він кричав "Один! Два! Три! Продано!", бо така в нього була робота. Саме після його "Продано!" Озеро стало належати Лонгію-Л’Оккі.
Як же так сталося, що Озеро Кольорової Музики взагалі виставили на продаж? Дуже просто. У тих місцях, звідки був родом Лонгій-Л’Оккі (а також Озеро, Мірмелеон і аукціонник на ім’я Гороб’яній), існував стародавній звичай. Раз на рік усі визначні пам’ятки виставлялися на продаж, і їх купували самі ж городяни, щоб цілий рік доглядати за ними. Вони дуже любили свої озера, річки, парки і гори. І хоча якась одна людина завжди номінально володіла тим чи іншим озером або парком, насправді ж туди могли приходити всі. Так було заведено споконвіку, і нікому й на думку не спадало, що хтось вирішить забрати Озеро і перенести його до зовсім іншого світу, в інше місто.
Чи збирався Лонгій-Л’Оккі узяти Озеро Кольорової Музики з собою? Ні, у тім-то й річ, що ні! Тоді він ще не планував вирушати до Охів. Але приблизно тоді він почав дуже переживати через свої помилки і рости після кожної з них. І тому вирішив податися кудись далеко, втекти від своїх помилок. А Озеро прихопити із собою, бо він дуже його любив, це Озеро.
Звичайно, від помилок Лонгій-Л’Оккі не втік. В Охах він робив їх так само, як робив би в будь-якому іншому місці, адже помилятися може кожен. На щастя, Лонгій-Л’Оккі зрештою зрозумів це і перестав боятися власних помилок. І тоді – на превеликий власний подив! – він перестав рости, а навпаки, почав зменшуватися у розмірах, поки не став таким же, яким був колись.
А зрозуміти, що помилки робить кожен і боятися цього не треба, потрібно лише виправляти їх, чарівникові допоміг саме Мірмелеон. Він теж прийшов в Охи не зовсім випадково. Коли в рідному місті Лонгія-Л’Оккі, Утопіябурзі, стало зрозумілим, що сталося, багатьох охопив розпач. Найбільше звинувачували себе у цій біді Гороб’яній і Мірмелеон. І вони вирішили вирушити за чарівником, щоб у той чи інший спосіб повернути Озеро. Але Мірмелеон незабаром заблукав в Охах і потрапив до палацу, де й залишився жити, поки не зустрівся з Фімкою. А Гороб’яній відвідав тутешнього детектива, містера Колреша Ямса. Той пообіцяв щось придумати, і, заспокоєний, Гороб’яній повернувся до себе на батьківщину, там у нього були невідкладні справи: наближався новий сезон аукціонних розпродажів. А містер Ямс усе ніяк не міг вирішити проблему Гороб’янія, і тому незабаром у будинку детектива завелася Невиконана Обіцянка, дуже схожа на самого Гороб’янія. Колреш Ямс настільки прив’язався до своєї Невиконаної Обіцянки (вона – єдина істота, яка могла годинами слухати барабанні симфонії у виконанні містера Ямса), що не квапився її виконувати.