Далі Варя мало що пам’ятала. Дійсність миготіла перед нею подертими кадрами — в диму, вибухах, у гарячковій стрілянині... Роздертий криком рот командира взводу... Чиєсь перекошене чорне обличчя... Рука, що жбурнула гранату,— граната наче зависла в повітрі... Напружене плече кулеметника, що, в приклад упираючись, дрібно трусилося... Гарячі гільзи, що сипалися їй прямо на голову: схилившись, вона саме когось перев’язувала... Не пам’ятала й поранених: по ветшала запам’ятати,— бачила лише рани: рука... плече... знову рука... наскрізь прострелені груди... одпанахана щелепа й густий потік крові... "Потерпи, дорогий, потерпи!.." Волосся, що все падало на очі, бо з неї вибухом зірвало пілотку... І як вона його відкидала сердито, аж поки воно й перестало падати, густо змащене кров’ю... "Сестра, ти поранена?" — чийсь співчутливий голос, бо вся вона була, мабуть, у крові... І стіни окопів, що трусились, корчились в якомусь жахливому тапці... Кілька разів її збивало з ніг, жбурляло па дно, та вона знову підхоплювалась, одкашлюючись, і перш за все хапала санітарну сумку... Дійсність мигтіла перед нею, зім’ята,
спотворена, вихоплена з якогось божевільного світу, і її кидало в ній, наче тріску...
Отямилася лише тоді, коли хтось закричав:
— Комроти вбило!
Кинулась на голос, перечепилася об напівзасипаний труп, вдарилася об тверде, як залізо, коліно. В грудях у неї так і хруснуло, біль різонув по серцю, вона, здається, па мить знепритомніла. А коли отямилась, довго не могла звестись на ноги: намагалася вхопити розтуленим ротом повітря, а його не було.
— Сестра, до комроти!
Цей поклик вирвав би її і з могили...
Командир роти лежав тут же, в траншеї, на підстеленій кимось шинелі. Обличчя його було непорушне, очі міцно склеплені. Ліве плече запливало кров’ю, ліва пога неприродно підвернута. Відчуваючи, як у неї все холоне всередині, Варя впала перед ним на коліна, взяла застигло відкинуту руку.
Рука була тепла. Варя гарячково намацувала пульс і ніяк не могла його знайти. Та ось у неї під пальцями, виринаючи з темних глибин, стріпонулося, стукнуло: згасаюче життя озвалося до неї. Варя шарпонула сумку, вхопила шприц з камфорою, поспіхом зробила укол. І знову взяла руку...
Білі, аж підсинені щоки ледь помітно здригнулись. Розсічена брова ворухнулась, засмикалось нервово віко, ледь розтулились повіки, забіліли, як у сліпого, білки. Ось білки ворухнулися, попливли, посмикуючись, виринули темні зіниці. Розімкпулися спечені губи, вихопився стогін.
Варя вже зривала з нього портупею, дерла гімнастерку, натільну сорочку. Бинтувала поранене плече, і коли б оце зараз в траншею вскочили німці, вона навряд чи їх і помітила б. А якщо й помітила б — все одно бинтувала б.
Тому вона аж здригнулася, коли хтось торкнув її за плече.
— Як лейтенант?! Живий?!
Кричав командир першого взводу. Варя кивнула, не в спромозі подати голос, з її пересохлих, здається, назавжди очей так і бризнули сльози. Командир гукнув до бійця, що стояв по той бік, набиваючи автоматний ріжок:
— Ковальчук, допоможи евакуювати лейтенанта!
Голова бійця була оббинтована, наче чалмою. З-під
пишної тієї чалми гаряче зблиснули очі:
— Єсть допомогти!
Ковальчук загнав ріжок в автомат, закинув за спину, звільняючи руки.
Варя тим часом заходилася біля ноги. Снаряд, мабуть, вибухнув на самому бруствері, якщо не в траншеї, осколок поцілив у стегно, гомілкова кістка геть розтрощена. Варя вирівняла ногу, наклала джгут вище рани, щоб зупинити кровотечу, забинтувала.
— Понесли! — закричав Ковальчук.
Варя ще раз намацала пульс. Він ледь пробивався, глухий та нерівний, але все ж це був пульс, і це зараз було найважливіше.
Стрілянина немов трохи вщухла, рідше вибухали снаряди. Варя звелася, виглянула обережно з-за бруствера (берегла тепер себе для нього), і перше, що побачила,— танк з гарматою, заритою в землю. І танкіста, який завис із верхнього люка головою вниз. Танк застиг майже поруч, вона бачила навіть, як ворушить вітер волосся на голові мертвого танкіста, навіть чула дух обгорілої фарби. А вже трохи далі за танком валялося кілька перевернутих мотоциклів, бугрилися непорушні тіла, в шоломах і простоволосі. Вари глянула праворуч і там побачила застиглі танки, які ще горіли, струмуючи майже непомітними димами, і перевернуті мотоцикли з колясками — на кількох ще крутилися колеса. І бугорками — непорушні тіла. А німців не було (мертві в рахунок не йшли), німці зарилися в землю і вже звідти обстрілювали наші окопи: то тут, то там виростав рудий кущ, з обвальним гулом здригалася земля. І після кожного вибуху, наче шукаючи ціль, довго й невдоволено пофуркував осколок.
— Зараз зпову полізуть! — гукнув Ковальчук.
З нашого боку вже по стріляли. Ворушилися в окопах, зачищаючи обвалені стіни, розшукуючи присипані набої й гранати.
Налетів командир першого взводу:
— Чого й досі возькаетесь, Ковальчук?!—немов Ковальчук був отут старшим.
Допоміг підняти пораненого, гукнув їм ще в спини:
— До яру давайте!
Вони й без нього знали, що до яру. Пригинаючись, похапцем спускалися вниз, і Варя найбільше боялася спіткнутися і впасти. З кожним кроком голова лейтенанта совалася по шинелі, перебита нога звалювалась, черкала об землю. Вони зупинялися, вкладали ногу на місце.
— Так ми їх не донесемо живими,— сказав Ковальчук.
Вони вже були в яру, снаряди вибухали за гребенем.
Л тут лише стугоніло відлунюючи.
— Перепочинемо,— сказала Варя: сама вже бачила, що так далі нести не можна. До Дінця ж кілометрів чотири, не менше, вони його на смерть засмикають на оцій куцій шинелі.— Кладемо!
Опустили пораненого на густу траву, і в нього знову вирвався стогін. Різонув Варю по серцю, видушив на сухі, запалені очі гарячу вологу. Схилилась над ним, поправ-ляючи дбайливо бинти, а Ковальчук з раптовою злістю сказав:
— Вже летять, паразити!
І небо знову застогнало над ними.
Варя стиснула щосили долоні: зараз не мала права піддаватися страхові.
— Якби хоч колеса якісь,— зітхнув Ковальчук.
Варя вся аж стрепенулася: візок! Вона його наче побачила: стояв на вулиці, серед домашнього скарбу. Варя, той візок оминаючи, тоді ще подумала, що от і візок тут стоїть, а хазяїни його десь лежать убиті.