— Заметано!
Що за слово ідіотське. Не інакше — з блатного жаргону.
Пізніше довідався: був буровиком у нафторозвідці, там словечок отих і набрався. А горілки не пив: просто носа якось прихопило морозом.
— Тільки майте на увазі: в міліцію вам самим доведеться ходити.
Погодився й з цим.
Взяв форму номер три, підготував заяву. Прошу прописати давнього знайомого, який працював на Крайній Півночі. Спершу хотів назвати його родичем, так було б надійніше, та схаменувся: біс його знає, що той "родич" на тій Півночі міг накоїти. Може, когось пограбував. З тих же міркувань викреслив і "давнього знайомого". Написав просто ім’я, по батькові й прізвище. Іван Захарович Колеса. Досить йому, при його грошах, і цього.
Зник мій Іван Захарович на кілька днів. А коли прийшов, ніс його уже не так бадьоро світився ("Тату, хто це такий страшний був?" —спитала потім дочка).
— Нічого не виходить, Володимире Петровичу. Не хочуть прописувати.
Я, признатися, спершу зрадів. Не давала спокою думка про те, що він, прописавшись, почне претендувати на частину житлової площі. Та ще одружитись надумає. Розписка? Спробуй одсудить десять тисяч, як відмовиться!
Скаже, що п’яний писав. Спеціально й напоїли. Глянуть на носа — одразу ж повірять.
Як прокинувся серед поні, як надумався — до ранку не спав.
Та одразу ж згадав про три тисячі. Що вже па моєму рахунку й пригрітися встигли. Іти в ощадкасу, знімати?.. І навіщо я їх узяв наперед?!
— Зачекайте,— сказав я йому.— Спробую ще я щось зробити.
Мав надію на покійного тестя. Вже по дорозі до селищної Ради придумав: скажу, що Іван Захарович — родич Всеволода Марковича. Хоча б племінник. Син його сестри, яка приїжджала на похорон, та невдовзі померла й сама. Голова ж із нею поруч ішов, коли ховали Всеволода Марковича. Невже вистачить совісті відмовити?
Відмовив. Делікатно, сто разів перепрошуючи, але мені від того легше не стало.
— Па мені за те, що давав дозвіл, вже не одна догана висить.
— То ви що: так нікого і тте прописуєте?
— Прописуємо. Молодих спеціалістів прописуємо, яких до пас направляють. Іще тих, що беруть шлюб. Наречений, наприклад, має прописку, а наречена — ні. Чи навпаки. Тож і прописуємо після одруження.
— Це ж що: і мені дочку заміж видавати за нього? — спитав саркастично.
— Ну, якщо молодий, багатий...— підхопив голова невеселий мій жарт.
Що багатий, це — так. А от щодо молодого...
Повертався додому з геть зіпсованим настроєм. Що за людину гірко (десять років пропрацював же на Півночі!), а що й па бюрократів наших злість розбирала: за папірцями, інструкціями живої людини не бачать. Як же так можна: під одну машинку всіх підряд стригти! Молодий спеціаліст! Ще невідомо, що з молодого спеціаліста вийде, а тут уже майстер готовий, золоті, можна сказати, руки. Не за очі ж красиві йому такі гроші плаЬіли!.. Розкидаємось людьми, а потім на всіх нарадах галасуємо: спеціалістів бракує.
— Нічого не вийшло,— сказав я того ж дня Колесі.— Доведеться вертати ваші три тисячі.
Він тільки рукою махнув: що ті три тисячі! Тут прописка пече!
— Я вже й куток собі підшукав.
Жаль, дуже жаль було чоловіка. Але що міг вдіяти.
— Спасибі й на цьому.— Встав, простяг руку: — Вибачайте, що завдав стільки клопоту.— Немов і не пам’ятав про три тисячі, які на моєму рахунку лежали.
— Зачекайте,— сказав я йому,— Може, щось таки придумаємо.
— Що ж тут думати,— зітхнув безпорадно.— Забирай, Ванько, манатки та й дуй знову на Північ. Під теплим сонцем тобі місця немає!
Провів я його аж на вокзал, умовились, що зустрінемось завтра: вже було пізно, ощадкаса зачинена. Повертався додому й думав: "І навіщо я ті прокляті три тисячі поклав на рахунок? Позавчора ж поклав, а тепер забирай! Соромно буде в очі ДИВИТИСЬ".
Іще жалко було Івана Захаровича. Ло-справжньому жалко...
— Провів страшного? — спитала Іринка.
Я аж розсердився:
— Не смій мені вживати погане це слово! Страшний, страшний!.. А ти знаєш, що цей страшний пережив?
— Я ж не хотіла, татку.
— Не хотіла!.. Здорова вже виросла, а в людях не розбираєшся. Бороди, бач, злякалась!.. А що під тією бородою золоте серце, того й не помітила...
— Я ж ненавмисне...
— Та тп хоч знаєш, чому він завів ту бороду? Яке в нього лице обморожене?
— Де ж він його обморозив? — спитала жалісливо Іринка.
— На Півночі, на буровій. В аварії.— Хоч не знав цього напевно й сам. Але треба ж було дати дочці предметний урок людяності! Страшний, страшний! Всі ми страшні, якщо копнути глибше! І невідомо ще, хто страшніший: хто зовні страшний чи хто оте страшне під личиною ангела носить.
Довго ще розмовляв з дочкою. Розповідав про сибірські морозй, на яких і залізо не витримує — кришиться, про гнуса, од якого нема порятунку нічому живому, про щоденний героїзм отаких, як Іван Захарович. І як же гірко :?аким людям, що часто й життя для нашого щастя не жаліють, стикатися з байдужістю, з бюрократизмом! Бач, не прописують! Хоч бери та одружуйся!..
— Для чого ж одружуватись?
Розповів і про це. Просто так розповів. Щира, сердечна розмова з рідною дитиною.
— Отак, Іринко: людина в біді, а допомогти їй не можемо.
Весь вечір була Іринка мовчазна та задумана. За вечерею — ледь торкалася їжі. Дружина стривожилась: чи не захворіла? За термометром кинулась: "Мамо, не треба!" — і сльози забриніли в голосі.
— Не чіпай! — сказав я дружині.— Ти сама наче не була молодою!
І дочка глянула вдячно на мене.
А вранці постукала до кабінету (коли я працював, вони не сміли мене тривожити).
— Можна, татку?
— Заходь, доню, заходь.
— Ти не спав?
— Спав, тільки погано.
— Мені теж погано спалося... Татку, що я надумала... Ти тільки не смійся...— звела чисті очі, перекреслене рішучою зморшкою гладеньке чоло: — Я вийду заміж за Івана Захаровича.— Я аж губенята жертовно затіпались.
У мене й сльози навернулись на очі. Не думайте, що я тонкосльозий: в найтяжчі хвилини мовчу, а тут не витримав. "От на кого можна татові спертися!"
— Іди сюди, я тебе поцілую.— Пригорнув, обійняв, рідну, хорошу мою.— Спасибі тобі за серце твоє золоте! Тільки не думай, що тобі треба буде по-справжньому заміж виходити.
— А як?
— А отак...— "Наші три тисячі, наші!" — Ось як, доню, ми зробимо. Ти з ним сходиш до загсу, потім ми його пропишемо, а після того ви й розлучитесь одразу. Подамо в міліцію заяву, що загубили паспорт, та її візьмемо новий.