Пригадую, як повертався якось електричкою з лекції. Як увалилась до вагона компанія — "компашка", так вони самі себе називали. Довге, навмисне нечесане волосся, обшарпані куртки та джинси, вихиляста хода. Містечкового масштабу хіпі, які старанно мавпували закордонні взірці. Аж до обов’язкового атрибуту — гітари.
І були вони всі молоді та зелені. Тому так наполегливо демонстрували свою антигромадську поведінку. Кидали, бачте, виклик присутнім...
Один з молодиків, ще й не вмостившись як слід, одразу ж заходився терзати гітару, решта — йому підвивати. Найпримітивніша пісенька здалася б небесною симфонією поряд з оцим диким виттям. А вони ж іще, нещасні, й старалися! З усіх своїх засошіених сил. Курячих своїх інтелектів.
Лише одна з "компашки" тієї мовчала: мабуть, була п’яна, як зюзя. Юне обличчя її розвезло, підфарбовані очі каламутні й безтямні, на одквашеній нижній губі зависла цигарка. Новітня мадонна, Нефертіті, Мона Ліза, породжена пе різцем або пензлем — випарами алкоголю й бензину.
Я помию чудное мгновенье:
Породо мпоіі явилась ты,
Кап мимолетное виденье,
Как гелий чистой красоты.
Явилась! Ссала погану цигарку в надії наковтатися диму, а коли не вдалося, сплюнула її на підлогу й таке припечатала, що аж вікна почервоніли від сорому. "Компашка" заіржала, загиготіла схвально й потішено.
Я ж гнівно подумав: "Міліції на вас, сопливих, немає! Міліції!" І про батьків їхніх подумав, яких судити треба за отаких діток. Мені прикро й гірко було лиЩе при думці, що отакі могли бути на моїй щойно прочитаній лекції. Плювати в душу мою вже самою своєю присутністю.
Одне лише й утішало мене: моя дочка не схожа на них.
Не витримавши, звівся, перейшов до іншого вагона.
Іринка росла дисциплінованою та працьовитою: з дитинства привчав її до трудової діяльності. Коли їй сповнилось вісім років, я виділив їй ділянку землі. Невеликий клаптик, п’ять метрів на п’ять.
— Оце, доню, тобі. Що хоч, те й роби. Що ти будеш садити?
І хвилини не думала:
— Квіти!
— Квіти — це добре. Тільки з квітів ситий не будеш.
— А я їх продаватиму. По карбованцю за штуку.
Отак! Утерла татові носа. Казав, сміючись, дружині,
що донечка наша з голоду не пропаде, а вона всерйоз заходилася коло своєї ділянки. Я заздалегідь замовив їй лопатку, грабельки, сапку, купив невелике відерце: на дозвіллі копала, саджала, поливала й прополювала,— грядочка її очі вбирала, суціль всіяна квітами: гвоздики, ромашки, півонії, і невідомо, в кого краще цвіло — в неї чи в мами. Бо дружина моя вже не один рік підряд вирощує квіти — людям на радість. Акуратно зрізає, складає до кошика, одвозить на Бессарабку і там здає оптом одній тітоньці, такій бідовій та меткій, яка не те що квітку — бур’япииу продасть! Всучить ще й скаже, що будете нюхати й дякувати.
Тітоньку ту я сам підшукав, сам про все й домовився. Жаль, звісно, па козинім квітці но двадцять копійок втрачати, але що вдієш, коли моя мила дружина після того, як обпеклась па молоці, дула на воду. Ніяка сила у світі пе примусила б її стати за прилавок!
До того ж, якщо торгувать на базарі, то на інше вже часу зовсім не буде. Тож невідомо, що краще: мати вільний час для дому та для сім’ї чи закинути і дім, і сім’ю, щоб зберегти оті двадцять копійок.
— Не будемо дріб’язковими,— мовив я.
Виростила квіти Іринка — однесли на ринок. Складені в кошик окремий.
— Порахуй,— сказав жартома.— Щоб потім не мала претензій до мами.
І воно, галченя, заходилося рахувати!
— Ну, скільки з мами належить?
— Сорок чотири карбованці,— спрацював арифмометр, переданий у спадок.
Коли дружина повернулася з ринку, я вирішив випробувати дочку. Дізнатися, чи проросло оте мудре й добре, яке я висівав. Одрахував сорок чотири карбованці, простяг Іринці:
— Це, дочко, твої.
В Ірипки аж плями пішли по щоках: вперше ж тримала в руках стільки грошей.
— І що ти збираєшся з ними зробити?
Вона все ще стискала гроші в руці. Потім звела чисті очі, простягла руку до мене:
— На, татку. Мені й так вистачає...— Хоч я догадувався, скільки спокусливих речей, що їх можна було купити, промайнуло в її голівці.
— Правильно, дочко, робиш,— похвалив я її: вирішив дати їй ще один урок ощадливості.— Ми ці гроші не будемо тратити — покладемо на ощадкнижку. Хай ростуть. Як оті твої квіти... Бо гроші, Іринко, єдині мертві предмети, які мають дивовижну властивість рости. І то лише в ощадкасах. Внесеш карбованця, а через рік — уже карбованець дві копійки. От прикинь, скільки на твої сорок чотири за рік набіжить.
Цок-цок арифмометр.
— Вісімдесят вісім копійок.
— Бач, скільки наросте! З повітря. З нічого.
Після того дочка сама несла мені гроші.
— Поклади, татку, на книжку.
Якось я її застав над аркушем паперу.
— Що це в тебе?
Почервоніла, прикрила ліктем папір.
— Ану, покажи! — В моєї дитини не могло бути секретів од батьків.
Покірно віддала аркуш.
Сперш нічого не міг розібрати: поспіль списано цифрами. Сотні, тисячі, десятки тисяч, мільйони. І поруч, як їхні супутники, цифри вже однозначні.
— Що це? — спитав здивований.
Іринка похнюплено мовчала.
Ще раз глянув на списаний аркуш, і в мене мов полуда спала з очей: дочка вираховувала з усіх отих фантастичних сум проценти.
— Ну, дочко, бути тобі міністром фінансів! — розсміявсь я втішено. Хоч не був упевнений, що в нашому домі росте фінансовий геній: в Іринки пробудився інший талант. І поштовх йому дали квіти, вирощувані нею.
Стала їх малювати. Спершу олівцем, в учнівському зошиті, потім акварельними фарбами, вже в альбомі. "Усе необхідне я їй купив. Тут я грошей не пожалів. Уявляв її майбутні картини, розвішані по стінах столичного залу, і шанобливий шепіт відвідувачів: "Ото він, тато художниці!" Смішно? Наївно? А назвіть мені батьків, які не
були б смішними й наївними в своїх мріях про майбутнє дитини!
Іринка малювала й малювала: стоси альбомів зберігаються у моєму столі.
Потім захоплення її стало потроху спадати: дитячий мозок ще не в спромозі надовго зосереджуватися на одному й тому ж. Особливо коли забава починає переростати в серйозне заняття. І тут на сцену виступив я: купив мольберт, став виводити дочку на околиці нашого містечка. Задавав їй уроки: поки не намалюєш оте дерево, чи будинок, чи вигин ріки — додому не руш. Були й сльози, й скарга, що очі-руки болять, але я не піддавався на дитячі хитрощі. Поболять, поболять та й перестануть, а ти краще покажи намальоване. Що це ти намазюкала? Це віник, а не дерево! Перемальовуй!