— Не смій! Чуєш, не смій! — Бракувало, щоб дружина пішла сваритись. Потім запитав її вражено: — Ти її знаєш?
— Ще б не знати! — пирхнула сердито дружина.— Разом колись працювали... Соплячка, в підметки не годилася, а дерла носа, наче щось путнє. Ось я їй!..
и
— Не смій! — знову сказав Василь Гнатович.— Я забороняю, чуєш?
— Оце добре: вони нас ображатимуть, а нам і рот® розтулити не можна!
— Образили ж не тебе — ти й не мішайся... Я сам якось раду дам...
Дружина, насуплена, вийшла, навіть двері цього разу причинить не забула, тиша врешті залягла в кімнаті, і від неї побілішали стіни, посизіли вікна. Загурко незчувсь, як заснув (мабуть, подіяли ліки, що наковтався), але краще б не спав: прокинувся весь мокрий од поту, липкого, бридкого, а голова розболілася, як на похмілля. Довго лежав, не в силі поворухнутись, потім примусив себе таки звестися, скинути костюм, краватку, сорочку, знайшов таблетку, розжував і ковтнув. Таблетка була гірка, як смертна кара, але Василь Гнатович навіть не скривився: стільки перепив-перековтав різної погані, що давно уже звик і до гіркого, й до пекучого. Знову ліг, заплющив очі, розслабився, чекаючи, поки вгамується біль.
Прочиняючи обережно двері, двічі заглядала дружина — Василь Гнатович обидва рази вдавав, що спить, і таки справді заснув, і це був важкий чорний сон, який несе не полегшення — втому. Йому снилося щось і не спилося, марилося й не марилось: щось розколошкане, каламутне, важке та гнітюче огортало його, засмоктувало в себе й душило, а він ніяк не міг вирватись: хотів проснутись і по прокидався. А коли нарешті прокинувся, то і'олова вже не боліла, але була важка та несвіжа, і все тіло розбите, і настрій такий, що хоч одразу в зашморг. Уже й не вставав, поїв прямо в ліжку, щоб тільки одчепилася дружина, чекав, щоб швидше скінчився цей день, а коли дочекався, коли й вечір минув, і Ліна, натомлена, лягла й одразу ж заснула, для нього настала ніч іще важча, ніж день, бо знову думав про жінку в черзі, знову чув її крик, бачив її очі, повні жагучої ненависті.
І ніяк не міг зрозуміти, за віщо вона його так ненавидить.
Міг би заирисягтися, що ніколи з нею не зустрічався.
А в підсвідомості, в найглухішому закутку якомусь ворушилося настирливо: таки десь зустрічався. Мусив зустрічатися, бо не може людина отак, ні з сього ні з того, зненавидіти іншу.
Вранці спитав дружину:
— Ти знаєш, де вона живе?
— Ти що, в гості до неї збираєшся?
— В гості.
Щ Ліна одразу ж стала відмовляти: та забудь ти про це! Якась дурепа щось там сказала, а ти отак караєшся! Як усе брати до серця, той жити не можна! Але Василь Гнатович стояв на своєму: обов’язково мусить дізнатися, звідки така ненависть. Ну як вона не розуміє цього?
— Чи ти хочеш, щоб я швидше помер? Тоді давай, добивай!
Врешті Ліна здалася: розповіла, як пройти до будинку, в якому жила ота жінка.
— Давай я хоч проведу.— Боялася, певне, що він і не дійде.
— Не треба, я сам!
Вийшов роздратований: ну й ці жінки!
Було ще рано: Василь Гнатович і підхопився раніше, щоб застати ту жінку вдома. Щойно пройшов дощик: пустотливий, задиристий. Ні вітру, ні грому: процокотів кришталевим копитцем, лишив по собі паруючі дружно дахи, омитий асфальт хідників, прозорі й веселі озерця — в кожному по власному сонечку. І якийсь невсипущий малюк, босоногий, в коротеньких штанцях, високо задираючи ноги, б’є по озерцях, розлітаються навсібіч бризки гарячі,— вигляд у нього такий заклопотаний, наче бозна-яку важливу справу й виконує зараз людина. Якби це було вчора, Василь Гпатович обов’язково зупинився б спитати, що він ото робить (любив поговорити з дітьми), але зараз поспішав, боячись запізнитись.
Будиночок з найшов одразу ж. Колись, проходячи повз нього, він зупинявсь мимоволі. Та й трудно було не зупинитись: невеличкий, ошатний, стояв він на моріжку такий кокетливий, що й усміхнутись хотілося. Одразу ж видно було, що його будували не абияк, а з любов’ю великою — будували, немов малювали, і ось він стоїть, дзвінкий та веселий, світлими фарбами сяючи. Василь Гнатович постояв вагаючись, йому не вірилося, що ця жінка живе в такому будинкові (уже знав од дружини, що чоловік її півроку тому вмер, що вона живе з дочкою удвох. "Дочка доросла?" — "В першому класі, здається".— "То вона ще молода!" Досі думав, що мав справу з літньою жінкою). Василь Гнатович постояв вагаючись, уже й боячись наступної зустрічі й можливого крику, уже й думка майнула, чи не краще повернути назад, поки не пізно, та пригадав ніч минулу і скільки таких ночей ще чекатиме на нього, отим криком отруєних,— рішуче насупився й повернув до будинку.
Поки виліз на пагорб, став увесь мокрий. Спускався, мовби нічого, хвороба таки одступилася наче, а тепер знову огидна кволість, і в очах тьмяніє. Але перепочивати не став (здавалося, що весь виселок дивиться в спину), зайшов одразу ж у сіни.
Постукав у двері.
— Зайдіть!
Голос веселий, дзвінкий: Василеві Гнатовичу здалося, що він помилився адресою.
— Та заходьте ж! — гукнули ще веселіше.
Кімната була залита світлом, яскравим, нестримним, що лилося весело у вікна,— світло так і хлюпнуло в обличчя Загуркові, так і вдарило в очі, і він, осліплий, якусь мить нічого не бачив. А коли призвичаївся, то вгледів посеред кімнати, на барвистій доріжці, жінку в яскравому одязі, а поруч дівчинку в шкільній коричневій формі, з яскраво-червоним бантом на чорнявій голівці. Вони обоє, мабуть, щойно сміялися, сміх іще бринів їм у очах, тріпотів на вустах, на обернених до нього обличчях. Василі, Гнатович кашлянув — так йому стало ніяково од думки, з чим він прийшов, а жінка якусь мить ще весело дшшдаст, на нього. Та ось у неї враз стали холонути очі. ('.міч іще тріпотів на молодих та червоних вустах, а холод у.ке стікав по обличчю, па нього мов тінь насувалася — іівпїпо привітне, воно ставало замкнене й лихе.
Чого вам? — спитала пороже: в кімнаті так і померкло.
Напии, Гнатович переступив з ноги на ногу, обіперсь на ціпок: в нього знову загупало в скронях, а губи заті-ііалііп, ображено.
<"т, мовив над силу,— ви вчора на мене кричали...
IIv іі кричала! — сказала з викликом жінка, голос Vi .ж і иіеііім. І Василі, Гнатович, боячись, що вона знову ніриеіі.пі на крик і повторитксіі вчорашня жахлива сцена, десь у душі в,ке жалкував, що по послухався дружини... Василі. Гнатович іл докором, а жалем до себе, до своєї лпороби важкої спитав: