— Міг би написати й більше.
Допис, одначе, акуратно вирізала й поклала до папки.
Він не минув безслідно, той допис: вже через тиждень до Ганочок завітав молодик, відрекомендувався кореспондентом республіканської вже газети. Мучив Гапочку години три, розпитуючи про Зайчика, дуже шкодував, що не збереглася його адреса,— Панас Юхимович лише винувато зітхав, Софопька ж спитала: "Молодий чоловіче, ви на війні коли-небудь бували?" — мовляв, па війні не те що адреси — власно втрачали життя.
— Гаразд, будомо надіятись, що хтось із рідні відгукнеться,— сказав тоді кореспондент. І попросив Зайчикове фото.
— Не згубіть: це наша реліквія! — попередила Со-фонька.
Кореспондент пообіцяв неодмінно привезти.
Сфотографував і Гапочку: при всьому параді, в орденах та медалях, і Софонька потім сказала, що доведеться шити новий мундир... "Ні, ти мені не говори! — коли Гапочка став заперечувати: він страх не любив ходити в ательє на примірку.— Новий мундир тобі необхідний! Мало де виступати доведеться!" Он він у шафі й висить, новий-новісінький, як висить кілька цивільних костюмів,— одягаючись сама, Софонька не забувала й свого чоловіка, частенько йому обнови справляючи. ("Для молі!" — морщився Панас Юхимович, морщився, але покірно приміряв і казав, що дуже подобається, щоб не розсердити дружину). Мундир цей він кілька разів надягав, коли вже появився Сашко, але то було пізніше, набагато пізніше, а перед тим було надруковано великий, на три колонки, нарис у республіканській газеті, і Зайчикове фото, і його, Ганочки, фото, і Софопька завела пишну папку із шкіри й урочисто сказала, що це — для статей, фронтова слава, яка була трохи померкла, знову поверталась до Ганочок. До Панаса Юхимовича вже привіталося кілька незнайомих людей, а одного разу на Бессарабці навпроти нього зупинилося троє школяриків. Поглядали пильно на Гапочку, про щось перешіптуючись (Панасові Юхимовичу в базарній своїй уніформі хоч під прилавок пірнай!), потім гуртом підійшли, і найсміливіший спитав, почому, дядю, ваші яблука. Аж тепер Панас Юхимович зрозумів,' що вони дивилися не стільки на нього, скільки на яблука, але все ще довго не міг заспокоїтись, і гроші школяриків — мідяки, зігріті в дитячій долоні ("Кому це ви?" — запитав, видушивши бліду усмішку. "Для товариша хворого. В лікарні лежить"...), нещасні оті мідяки аж пропікали киптошо: взяв машинально, навіть не усвідомивши, що він і робить, а коли схаменувся, то вже було пізно — хлопців і слід прохолонув.
Нарис вони читали та перечитували, Ганочка питав, схвильований, Софоньку: "Як ти думаєш, обізвуться?" — йому дуже хотілося, щоб Оля озвалася, став часто думати про неї: яка вона тепер? Чи дуже постаріла? Вийшла заміж і має вже дорослих дітей чи так і прожила оці роки вдовою? Соня ж покладала більші надії на Зайчикових батьків, якщо вони ще живі, або сестер-братів, хоч Ганочка не міг напевно сказати, чи були в Зайчика сестри-брати.
Минув місяць після появи статті... і другий, і третій минув — ніхто так і не озвався. Життя Гапочки знову потекло звичним річищем: Бессарабка — садок — Бесса-рабка, відвідини закапелка в підвалі, коли вдавалося вторгувати на "цуцика", пиво й вино, крадені хвилини сп’яніння, коли Гапочці — море по коліна й "Солдатушки" на повну силу легенів... Життя котилося по доріжці, второваній без особливих пригод. Гапочки все рідше згадували про зустріч у школі, про кореспондента й статтю, і фото Зайчикове, надіслане з редакції, знову сховане в стіл, хоч Гапочки спершу збиралися замовити портрет. (Со-фоньчина, до речі, ідея, Панас Юхимович так і загорівся — бігти в ательє, але фото було ще в редакції, а коли повернули, то все якось не міг зібратися...) Життя не обіцяло несподіванок... Та одного разу, діставши з поштової скриньки газету, побачив листа в незвичному, з офіційним штемпелем конверті.
Писали з тієї ж редакції, що надрукувала нарис. "Пересилаємо Вам листа — відгук на статтю..." І ще один, вже звичайний, конверт і в ньому лист.
Учнівський почерк, старанно виведені літери.
"Добрий день Вам чи вечір, товаришу полковник Ганочка Панас Юхимович!
Пише Вам Зайчик Сашко Васильович, учень сьомого класу, пробачте, що не знаю Вашої адреси, то я висилаю листа до газети, щоб вони його Вам переслали..."
"Сашко?.. Який Сашко?..— не второпав одразу Ганочка. Ще раз пробіг перший рядок. "Васильович!.. Та це ж Зайчиків син!.."
— Чуєш, Софонько, в Зайчика син!
— Читай далі! — Софонька теж вражена несподіваною новиною.
"...А ще кланяється вам моя баба Палажка Михайлівна, а мати померла три роки тому од раку..."
— Оля померла,— каже Панас Юхимович. Дивиться на Софопьку так', наче чека";: осі. попа підійде до нього, пригорне, утішить.
— Нещасна жінка! — зітхає Софонька.— Це я" така важка смерть. Нелегко було їй з дитиною.
— Але звідки ж я знав?! — вигукує в розпачі Гайочка.— Хто б міг подумати, що в Зайчика син! Він же й тижня не прожив, мабуть, із Олею...
— Значить, вистачило й тижня,— каже розсудливо Софонька.— Бідний Зайчик: так рано загинути!
Ганочка ж усе не може заспокоїтись:
— Хто б міг подумати: в Зайчика син!
— Читай далі. Та не шарпай листа, бо порвеш!
Панас Юхимович перестав торгати папір; відставляв
його па витягнену руку: навіть окуляри надіти забув.
"...Тож ми живемо з бабою удвох, баба на роботу в колгосп вже не ходить, порається по хазяйству, а я їй помагаю. Чи город скопати, чи дров урубати, чи гній з хліва вичистити,— то все на мені. А ще ходю в школу, у сьомий клас, учуся непогано, аби не німецька, то й зовсім можна було б жити..."
— Бідний хлопець! — сміється розчулено Софонька.— Уявляю, яка там у них вчителька німецької мови! — Софонька німецькою мовою володіла колись бездоганно, недарма ж працювала перекладачкою в штабі дивізії. Цікаво, чи змогла б вона тепер так же вільно розмовляти
німецькою? Скільки ж років минуло!.. Бач: у Зайчика вже майже дорослий син... Сашко Васильович...
"...Живемо на пенсію, що нам дають за тата, і ще бабі колгосп помагає потроху, колгосп, правда, в нас бідний, по вуха в боргах, бо все ніяк не знайдуть нам путящого голову, але Ви не думайте, що ми бідуємо: є у нас і молоко, і картопля, й хліб, ще й кабанчика вигодуєм на зиму. Так що приїжджайте в гості. У нас дуже красиво: і ліс, і ставок, а тамечки карасі, як лопати. До нас як приїжджають на літо дачники, то з вудками тільки й сидять..."