— Почому?
Гайочка киває йому, називає ціну.
— А чого так дешево? — цікавиться той.
— Не вродили дорожчі,— відповідає, усміхнувшись, Панас Юхимович: знає цього дивакуватого чоловіка давно, чн не з першого дня своєї появи на Бессарабці. Кіндратівна тоді поштиво сказала:
— Ото гінеколог. На весь Київ, вважайте...
— Ви що, лікувалися в нього?
— Хіба ж попадеш! — безнадійно махнула рукою Кіндратівна.
Ганочка теж довго думав, що — гінеколог. Аж згодом довідався, що чоловік цей — філолог, та ще й професор, і довго сміявся з Кіндратівни. Переконати її, однак, так і не зміг: що не кажіть, а таки гінеколог!..
— Якби були дорожчі, то, може, й купив би,— сказав чоловік невдоволено.— Бувайте здорові!
— Бувайте,— посміхнувся Панас Юхимович: знав, що професор ноникає-поникає по ринку, а таки купить у нього. Брав завжди тільки в нього та у Кіндратівни. От і тепер, пройшовшись поміж рядами, повернув назад:
— Почому? — наче вперше оце підійшов. І, не чекаючи відповіді: — Так умерла?.. Навіщо?..— Йому теж, мабуть, важко примиритися з думкою, що Кіндратівни немає на світі.— Ото так: живемо, живемо...— В горлі у нього захрипіло, забулькало, він закашлявся до сліз на очах, махнувши рукою, з натугою вимовив: — Хай ти згориш! —
І невідомо, чого оте "згориш" стосувалося: власного кашлю чи обірваного зненацька життя.— То сипте!
Ганочка висипав яблука, дав з десятки здачу. Була б поруч Кіндратівна — обов’язково пораділа б за нього: добрий почин. Не жінка підійшла першою, а чоловік: Кіндратівна свято вірила в прикмети, і, як не дивно, вони таки частенько збувалися.
Потім підходили ще покупці — Панас Юхимович машинально зважував і все думав про Кіндратівну. Не як про мертву, а про живу: здавалося Гапочці, що ось-ось залунають легкі кроки і вона появиться поруч.
Натомість з’явився чоловік, який зайняв місце померлої: Панас Юхимович його тихо зненавидів з першого ж погляду. Поспішав, аж засапався, кинув важкенні кошелі на лаву, неспокійними очима обмацав надібрану коло Ганочки гірку.
— Ого, скіки вторгували!.. То я побіг но вагу, а ви припильпуйтс!
Кіндратівна, та привіталася б, усміхаючись щиро та приязно, що й пораділа б, що в сусіда так гарно почався день, а цей по яблуках наче дьогтем мазонув. І потім, принісши вагу і ви клавши яблука, поглядав заздрісним очком на Ганочку, переймав покупців: "Дамочко, осьо в мене беріть!.. Луччих не знайдете!.. Молодий чоловік, та куди ж ви?! Осьдечки яблука!.." — наче яблука були тільки в нього — на всю Бессарабку.
І так гидко, так тоскно й незатишно стало Гапочці, що він врешті не витримав: зібрав ненродані яблука, зсипав до кошеля.
— Куди ж це ви, на день глядя, зібралися?
— Додому,— буркнув, на сусіда не дивлячись, Ганочка.
— Захворіли, чи що?.. Ну, а я поторгую!..— І той тріумфуючий голос сусіда довго лунав Гапочці у вухах...
У вагоні було порожньо, ще жодного разу не повертався Ганочка так рано додому. Було аж не но собі: чи то від згадки про ненродані яблука, чи од невтішних думок про сердиту на нього дружину. Вийде обов’язково на кухню — подавати обід. Приготує одну з найулюбленіших страв, хоча б той же шніцель з нарізаною дрібно, до хрускоту просмаженою картоплею, поставить тарілку і чашку з дорогого, що його тільки на свята діставала, сервізу,— Ганочка вже й дихнути боятиметься, відчуваючи свою велику провину, а вона, все те подавши, понесе застигле обличчя у вітальню. "А ти, Соню?" — видушить із себе
Ганочка. "Я вже сита. Сита тобою!" — почує Ганочка. І м’ясо в горло не лізтиме, і гіркий буде хліб, акуратно нарізаний Сонею...
Панас Юхимович дивився у вікно, на знайомі краєвиди, що повільно перед ним пропливали, дивився і думав, що немає, мабуть, нещаснішої од нього людини...
Двір був порожній: навіть Трезор зашився у будку. Горблячись, Ганочка пройшов у підвал, виклав яблука. Постояв, не знаючи, куди подітися далі, вирішив податися в сад. Не перевдягаючись (боявся зіткнутися з Сонею), узяв граблі та лопату і попід вікнами, попід стінами майже бігцем в сад.
Дерева, обкопані, доглянуті, мов під шнурочок побілені, тихо дрімали проти ласкавого осіннього сонця, — пі війне, ні шелесне, тільки вряди-годи зірветься ПОЖОВКЛИЙ листок та й, тихенько погойдуючись, нопливе-понливе у прозорому повітрі донизу. Була така тиша, така урочистість, що в Ганочки аж серце стенулося од солодкого щему: наче його хтось узяв та й погладив но давно уже сивій чуприні. Він стояв, весь омитий оцією прозорістю, наскрізь пронизаний нею, і невтішні думки, що досі важко гнітили його, не те що розвіялись, а якось наче вляглися, втихомирились. "Все пройде, все владнається",— нашіптували йому і яблуні, і весь простір довкола. Тапочка хотів уже був рушити до крайніх груш, які стояли ще не обкопані, та враз відчув якийсь неспокій: у саду наче щось змінилося, щось із ним скоїлось, що саме, він ще ніяк не міг зрозуміти. Охоплений поясного тривогою, повів очима попід дерева, по стовбурах, глянув угору. І занімів: яблука!.. Оті, угорі, на вершечках самісіньких, що їх з року в рік лишав Ганочка, як святкові прикраси... Обпадало геть листя, а вони все висіли... Падали заморозки, а вони горіли жаринами... Бувало, вже й перший сніг ляже, а вони все горять і горять — весело, переможно, червоно,— Гапочка щоранку виходив милуватися ними, йому здавалося, що, поки яблука угорі, доти й садок ще зовсім не завмер, не заснув остаточно, скутий морозом... Заходив, аж у самого щоки рожеві, потирав бадьоро долоні: "А яблучка наші висять!" І, снідаючи, усміхався про себе... Яблука, з-за яких Ганочка щоразу воював уперто з дружиною (Соня все поривалася зняти їх разом з усіма: це ж не один кілограм пропадає... задля якоїсь примхи дурної!), не одну сварку витримував, а таки рятував — зберігав до зими... Яблука, які і вночі йому не раз насипалися,— хтось наче краде, зриває безжалісно, і він прокидався в тривозі, й підбігав до вікна, й прислухався, чи не гавка Трезор... Яблука вже не висіли вгорі... Голо, порожньо, сумно стало в саду, осиротілі дерева якось аж зіщулились, ображено повисли спустілим гіллям — обірвала, всі до одного обнесла!.. Гайочка аж задихнувся від образи, він все ще дивився угору в надії побачити хоч одне, хоча знав наперед — не побачить; Соня якщо вже коло чогось заходжувалась, то доводила до кінця... Йому аж в очах запекло при думці, що дружина зробила все це, аби йому досадити, якомога болючіше вдарити... "За віщо?.. Що я їй такого зробив?.."