— Ти втікаєш?
— Розумієш... мені треба... той...— забубонів Тапочка,— У батальйон...— Враз пригадав, що і справді призначив збір командирів на вісім нуль-нуль.— На мене чекають.
— Так рано? — спитала здивовано.— Котра година? Гапочка глянув на годинник: було пів на п’яту.
— От бачиш! — із докором сказала вона.— А хто ж мене поцілуй? •— Потягнулася солодко, вивільняючи з-під ковдри руки, сіла, не соромлячись своєї голизни, покликала Ганочку: — Йди сюди!.. А ти хотів утекти! — сказала потім докірливо. І, вередливо надувши губки, штовхнула в груди: — Тепер можеш іти... до свого батальйону противного...
І Гапочка, земйіі під собою не чуючи, пішов у батальйон...
І весь той день, і наступні дні, і тижні, і місяці навіть не полишало відчуття радісного подиву: він одружений! У нього дружина. Жінка, яку він може безборонно поцілувати, яка сама прагне його поцілунків, дозволяє робити з собою усе, що він забажає. Ловив себе на тому, що все думає про неї. Це були теплі та світлі думки, вони переповнювали Ганочку такою ніжністю, що йому весь час хотілося зробити всім людям, які його оточували,— і солдатам, і офіцерам,— щось особливо радісне: як це буває з натурами сором’язливими й замкненими, він ураз віддано закохався у свою молоденьку дружину.
Зустрічатися їм доводилося зрідка. Гапочка товкся у своєму батальйоні, на передовій, Соня ж працювала в штабі перекладачем. Та він і не подумав би просити комдива відпустити дружину до нього: при самій лише думці, що її може поранити чи вбити, його обливав холодний піт. Йому хотілося збити кожен ворожий літак, що пролітав над окопами. Хай скидає бомби сюди, хай стріляє у них з усіх гармат-кулеметів, лиш би не летів далі, до штабу, де працює дружина.
Коли ще стояли на перепочинку, Соня двічі його провідувала (про те, щоб самому появитися в штабі, Гапочка і думати не смів). Першого разу пробула кілька годин: випрала йому білизну й гімнастерку ("Сам прав?" — "Сам".— "Боже, хто ж так пере! Ти її вугіллям милив чи глиною?" — "Вугіллям",— відповів щасливий Гапочка, не зводячи погляду з запопадливих рук дружини: нічого красивішого, здається, досі не бачив); прибрала в землянці, де Гапочка жив із своїм начальником штабу ("А свинюшник завели!.. Ох, ці мужчини!"); випуштрила вістового, молоденького солдатика із поповнення, який отак занехаяв свого командира; присоромила й начштабу за його давно нечищені чоботи,— і начштабу, коли Соня поїхала, аж покрутив головою: "Ну, в тебе, комбате, і жінка!" І Гадочка з ним погодився радісно, що Соня не схожа на інших жінок,— все, що Соня робила, йому страшенно подобалося, він ладен був щомиті цілувати її,, коли б вони були в землянці самі; він із мукою думав, як йому зробити так, щоб хоч на хвилину лишитися на самоті з дружиною, аж поки Соня, навівши сякий-такий лад, сказала начштабові:
— Ви, лейтенанте, підіть погуляйте, бо нам треба про дещо договорить із капітаном... Та простежте, щоб ніхто не заходив! — гукнула вже йому в спину. І, залишившись наодинці з Гадочкою (тепер уже він стояв, голий до пояса: сорочка і гімнастерка сохли надворі), по-діловому спитала: — Оце твоє ліжко?..
Вдруге вона пробула у нього всього кілька хвилин; мабуть, тому, що приїхала не сама, а з ад’ютантом, і вони дуже кудись поспішали. Ад’ютант обійняв Гапочку, наче родича, одразу ж дістав із "віліса" пакунок із консервами й пляшкою: "Давай, комбате, тягни свої кухлі!" Отак, навстоячки, біля машини, випили, і, ще жуючи, ад’ютант поліз на сидіння: "Забираю й твою дружину, комбате, нічого не вдієш, служба". 1 Соня слухняно полізла за ним, а Гапочка все ще надіявся, що ад’ютант передумає, залишить її, поки повернеться. (Після того як у землянці побувала Соня, сам застилав старанно ліжко, не хотів, щоб чужі руки доторкнулися до нього...)
Ад’ютант не передумав. "Віліс", насмішкувато фиркнувши, рушив з місця, ад’ютант весело помахав на прощання рукою, Соня теж щось гукнула, всміхаючись,— вони віддалялися швидко. Гапочку ж уперше гостро різонуло по серці ревниве почуття, і в ту ніч він майже не спав: все ввижався йому ад’ютант, який мов зійшов із картинки, а поруч — його молоденька дружина. Лаяв себе подумки, що як він сміє отак думати про Соню, по голові себе замалим не бив і — нічого не міг із собою удіяти...
Потім дивізію знову кинули на фронт — у тяжкі бої на прорив, і Гапочка майже місяць не стрічався із Сонею. Відрізок часу на війні величезний, майже вічність, бо значна частина тих, хто воював поруч із Гапочкою, у вічність і пішла, а йому щастило, його навіть не дряпонуло, його наче оберігала закоханість у юну дружину: ніс її у собі з дня у день, через усі бої та походи, і ніщо не могло її пригасити. Вже в листопаді, якраз перед святом,— ще одна зустріч із дружиною: зайшла до нього в землянку,
якась зосереджена й тиха, якась мов аж на себе не схожа. "Надовго?" — спитав, заїкаючись, Гапочка (от уже не пр-вірив би, що од радості можна заїкатися!). "На всю ніч". Не на кілька хвилин чи годину — на безконечність...
І вже уночі, обіймаючи, тулячись до нього щосили, сама наче од себе втікаючи, стогнала розгублено:
— Гадочко, що робить мені, Гадочко: я завагітніла! 1
Він лежав, ошелешений, не знаючи, що їй сказати, а
Соня вже плакала:
— Я не хочу родити!.. Не хочу!.. Куди я подінуся?
І тут Гапочка чи не вперше подумав, що він нічого не знає про минуле дружини. Звідки вона, хто її батьки, де вона вчилася, як потрапила в армію? Погладжуючи її беззахисні плечі, обережно спитав:
— Батьки твої де?
— У мене немає батьків,— крізь сльози сказала дружина.— Я з дитбудинку...
Перед Тапочкою, словами дружини накликана,— колона дитбудинківців. Чомусь завжди пострижених наголо, в однакових сорочках, спідницях, трусах, вони щоранку проходили строєм повз двір, в якому Гапочка жив, мати його жалісливо зітхала й казала уголос: "Нещасні діти!" Чому нещасні, Гапочка так від неї й не довідався, однак переконаність, що дитбудинківські діти нещасні, залишилася в ньому на все життя...
— Я мушу зробити аборт!.. Мушу!.. Ти чуєш?..
Гапочка не смів заперечити: відчував свою велику провину в тому, що сталося з Сонею.