— Там ікс черга така, що й до обіду простояв би!
— А ви без черги не могли? Ви ж інвалід!
— Буду я жінок ліктями розштовхувати!
Поговори після цього з татом! Валя терпить-терпить, та іноді й вибухне:
— Я скоро з ума з вами зійду!
А Максим ще й піділлє:
— Було б з чого...
Валя, коли родила дітей, все на дочку надіялась: помічницю в хаті, розрадницю материну. Вона й на третю дитину зважилася в надії на дочку. Циганка якась, щоб їй ні дна ііі покришки, одного разу вчепилася на базарі у Валю: "Красива, хороша, давай поворожу — твою долю вгадаю!" Валя одбивалася спершу, а потім для сміху й згодилася. Циганка взяла Валипу руку (сітку важку довелося покласти на землю), повернула долонею вгору та й ну говорити як по писаному: ти й багата, й щаслива, і дітки хороші в тебе, і чоловік тебе не знати як любить (Валя гарна собою, нівроку: як у святкове одягнеться, то не один чоловік на неї оглянеться), от тільки ледачень-кий він у тебе, не дуже тобі помагає (бач, і сітку помітила), а будеш ти иайщасливіша в дітках, в наймолодшій дочці... "Та нема в мепе дочки!" — з болем сказала їй Валя. "Буде, королево моя!.. Ой, дочка в тебе буде!.. Місяць померкне, зорі побліднуть! З-за океанів-морів свати приїжджатимуть!.."
Валя за дочку троячку циганці дала. І додому прийшла — якась аж сама не своя.
— Що це з тобою? — витріщився на неї Максим.
■ — А що!
З— А. Дімаровг кн, И
— Мов з-під вінця...
— Нічого... Одну людипу хорошу зустріла.
І упродовж дня: робить щось, порається, а на Максима непомітно й гляне. Гляне й усміхнеться замріяна.
Увечері ж голову помила, висушила, стала викладати волосся.
— Ти куди це зібралася?
— На кудикину гору,— розсміялася Валя.— До одного чоловіка... Що на свою жінку й не гляне... І що ти за людина така: хоч би приревнував та побив!
Максим тільки гмикнув: розкуси їх, жінок!..
Коли ж народила дитину та взнала, що знову хлопчище, одвернулась до стіни й заплакала.
І циган з того часу терпіти не може!..
Першого сина назвали в честь діда Сашком, другого — Василем, як Валиного тата, а про третього Валя сказала: "Називайте, як хочете". Думали, радилися чоловічого вже половиною, тато врешті підказав назвати Віктором. Вичитав десь, що по-латині це переможець.
Так і росто в нашій сім’ї переможець, іцо народився Валі на зло,— дідів мізинчик. Во й не відходить од діда.
— Ти ким будеш, як виростеш?
— Дідусем!
Тож Валя одружити тата й надумалась — привести ще одну жінку до нашої хати...
Але тата женити, що решетом воду носити: тато, мабуть, давно вже забув, що, окрім нашої мами-покійниці, ще жінки є на світі. Для нього що жінка, що паличка — один чорт. І надії на те, що тато сам собі знайде наречену, а Валі помічницю в хату, немає ніякої. Тут самій треба братись.
У Валі коло Херсона рідна тітка жила. Валя сама з Херсонщини, на руках у тітки й виросла: тітка бездітна, в три роки забрала племінницю, коли її мати померла, а батько задумав женитися заново. Батько, розповідала Валя, не хотів оддавати дочку, та тітка ледь не з кулаками на нього: "Надумався в ярмо лізти — стромляй дурну голову, а дитину за собою не тягни!" Тітка чомусь вважала, що мачуха знущатиметься з Валі. Забрала племінницю до себе та на село й одвезла.
Валя там і росла, і в школу ходила: тітка їй за рідну матір була. В батька од другої жінки діти посипались, батькові не до Валі було: приїжджав спершу щомісяця, а потім все рідше та рідше, та Валя не дуже за татом
і журилася; Валя до тітки, до дядька серцем приросла і, коли виходила заміж, то не тата покликала з мачухою, а дядька й тітку. Дядько приїжджав — гуляв на весіллі: чоловік сумирний та тихий, муху й ту не зобидить, і коли за молодих чарки піднімали та настала дядькова черга слово сказати, він тільки й видушив: "Осиротила ти нас з матір’ю, Валю!" — та й сплакнув, бідолаха. А потім просив вибачити, що бовкнув таке: "Вона ж нам рідніша рідної". Ми його розуміли, як розуміли й те, що весілля оце звалилось на них, як грім з неба ясного: поїхала дівка в Херсон в інститут вступати та за тиждень і повернулась додому: "Татусю, мамусю (Валя їх тільки так і звала), я заміж виходжу!" Вся аж цвіте, й очі шалені. Пу, які в дівчат о цій порі очі, розповідати не треба.
Отакий наш Максим! Тихий, неповороткий, а за тиждень у Херсоні, у відрядженні, дівйу впорав! Закрутив їй голову так, що вона й про науку забула. І хоч як благали її, як умовляли почекати ще кілька років з заміжжям — хоч до третього курсу довчитися,— не помогли ні вмовляння, ні сльози. Тітка її аж захворіла, тому й на весілля приїхати не змогла.
Так ми її й не бачили. Валя з Максимом їздили до них гостювати — онуків показували, запрошували в гості: вони обіцяли приїхати, та все не могли вирватись. Що хазяйство, яке не є, на руках, а що робота в дядька така: механізатор, та ще й бригадир, вся техніка на ньому. Ні влітку, ні взимку промитої години не мав. А тітка сама боялася їхати.
Аж ось на другий рік після смерті нашої мами і дядько помер. їздила Валя з Максимом на похорон, кликала тітку з собою, та вона не схотіла полишати свіжу могилу: "Як на ній же ще й трава не проросла. Хай колись потім приїду..."
Отож Валя й надумалася видати тітку заміж за нашого тата.
Валя наша здасться тільки простецькою, а пильніше приглянутись: голова в неї варить дай бог усякому. Недарма ж якось тато сказав:
— Тебе, Валю, на ООН посадити — ти усіх помирила б! Давно б уже було повне роззброєння.
Валя на ті слова тільки всміхнулася, а ми всі подумали, що так воно і було б. Валя сварок страх не любить. Сусіди заведуться, і то біжить їх мирити.
З*
А тут — чужа людина в хату. Добре, як вдачею лагідна, а як попадеться така сатана, що хоч святих з хати винось? З отих, чорноротих, що ти їй слово, а вона тобі десять? У нас же такі жіночки, що ой-ой-ой! Зроду-віку звикли на чоловіках воду возити, п’ятами підганяти...
А це ж людина рідна, своя...
Думала Валя, думала, та й написала тітці листа — і слова нам про те не сказала. Дуже, мовляв, скучаю за вами, вже і вночі стали снитись, а вирватись до вас не зможу ніяк, бо не маю на кого полишити моїх окупантів (Валя під сердиту руку нас окупантами називала). То ви попросіть сусідів, щоб за хазяйством доглянули, а самі хоч на тиждень приїдьте. (Дала тітці тиждень, згадавши, як сама заміж вискакувала). Тільки вдарте телеграму, ми вас зустрінемо, бо з Києва треба ще електричкою добиратись, а так приїдемо за вами машиною.