— Помираю! Вода!..
Кобзик же стояв, прислухаючись до того, що коїлось у нього всередині. Тепла хвиля обполіскувала груди, в голові дзвеніло й шуміло. І крізь той шум він невиразно чув охриплу якусь серенаду: п’яний чорт розгулявся у нього в кишені.
* * *
Василь Васильович Кобзик, переконаний атеїст і войовничий безбожник, добрався додому на світанку, в суботу, першою електричкою. Містечко ще спало, сонні вулиці ще лежали порожні. Кобзик брів, увесь пожований, ледь тримаючи портфель в ослаблій правиці.
Всю ніч його водило по Києву. Він то співав, розмахуючи войовничо портфелем, то вскакував у черговий трамвай і чіплявся до молоденьких жінок. Кричав на весь вагон, що неодружений, пропонував руку й серце, жінки сахалися від нього, як од зачумленого, а вагон весь сміявся. За однією вискочив на зупинці, вчепився у кошик і довго не відставав, переконуючи, що як не погодиться одразу ж вийти заміж за нього, то він тут же ляже й помре.
— Царице!.. Богине!..— кричав па всю вулицю і все поривався впасти перед нею на коліна.
Жінка врешті втекла, і Кобзик довго шукав, де вона зникла. Згодом ув’язався в бійку з якимись молодиками. Бійку затіяв нечистий: коли Василь Васильович, похитуючись, проходив мимо, він висунувся з кишені гостренькою мордочкою і показав язика. Ще й вигукнув:
— Бе-е-е!
Молодики, звісно, смертельно образились, гуртом навалились на Кобзика. Василь Васильович героїчно відбивався портфелем, проте молодиків було зо два десятки, не менше, тож їм довелося утікати. І хто з па, чим все це скінчилося б, якби по чорт: зупинився, задер хвоста, прицілився і кулеметною чергою заліпив усім очі. А потім ускочив у кишеню.
Зараз, пригадуючи все те, Кобзик аж стогнав. Його корчило й пересмикувало від нестерпного сорому.
Він знову був у звичному своєму одязі, в стоптаних черевиках, а на голові сидів капелюх чесного службовця й скромного працівника установи. Але навіть це не приносило втіхи: попереду його чекала неминуча зустріч з Одаркою Михайлівною.
Що він їй скаже? Як виправдається?
В голові було порожньо й тоскно.
Добрів до свого двору, але зайти не наважився. Вирішив походити хоча б до восьмої, щоб не будити дружину, хоч уже ледь тримався на ногах.
Обійшов квартал, глянув на годинник: ще півтори години! Звів змучені очі на власний будинок і побачив, як з димаря виповз темний клубок. Дим не дим, якась мовби клякса чорнильна, товста вгорі й тонша внизу, вона по-хиталась-похиталась і, відірвавшись, повільно злетіла вгору. Роззявивши рота, Кобзик дивився на неї, а вона підіймалась все вище й вище, поки й зовсім не розтанула в блакитному небі.
Василь Васильович довго стояв, роздумуючи, привиділось то йому чи було насправді, а якщо було, то що то таке. Врешті вирішив, що привиділось, бо з димаря більше не вилітало нічого, і знову поволікся довкола кварталу. Йшов, ледь переставляючи ноги, а чорт смачно хропів у кишені. "Болить у нього голова чи не болить?" — думав Кобзик, бо в самого голова розвалювалася навпіл.
Рівно о восьмій наважився ступити до власного двору. Зайшов на ганок, боячись і дихнути, відчинив сінешні двері... а в ті, що вели до кімнати, ледь не постукав: "Можна?"
Одарка Михайлівна, мабуть, щойно звелася з постелі: поверх довгої нічної сорочки на ній був вишитий драконами китайський халат. Дракони ворушились, наче живі, роззявляли на Кобзика криваві пащеки. Від неосяжного тіла Одарки Михайлівни пашіло, як під добре натопленої печі.
— Приніс молоко? — спокійно спитала дружина.
Портфель одразу ж став такий важкий, що Василь Васильович ледве не впустив його додолу.
— Давай сюди!
Взяла портфель, стала викладати на стіл пакети з молоком. Витріщивши очі, Кобзик дивився на те молоко: міг би заприсягтися, що не заглядав до молочарні.
І потім: чому вона його не лає? Чому не допитується, де пропадав цілісіньку піч?
— Більше ти зі мною не ляжеш! — сказала дружина, все ще дістаючи молоко: пакетам, здавалось, пе буде кіпця.— Теж мені герой: розходивсь, як молоденький! Всю ніч спать не давав!
— Я?
— А то ж яка ще нечиста сила!
І тут Василь Васильович згадав кляксу, що вилетіла з димаря. "Чорт! — застогнало ревниво в ньому.— Чортів брат ночував з моєю дружиною!" В кишені одразу ж хіхікнуло, і Василь Васильович, до живого пропечений ревнивим вогнем, ударив по ній кулаком. Там ойкнуло, застогнало, завило, потім щосили загнало йому гострі роги під ребра. Василь Васильович зігнувсь, ухопився за бока, циркулем пішов по хаті.
— Ти що, сказився?
Одарка Михайлівна витріщилась на нього.
— Я не сказився! — закричав Василь Васильович, з ненавистю дивлячись на дружину.— Я не сказився! А от ти з ким лежала?!
— Тю на тебе! — сказала Одарка Михайлівна, а що він продовжував і далі кричати, пригрозила: — Покричи мені, покричи! Іди краще вмийся, а то сором дивитись на тебе!
І Василь Васильович, ображено схлипуючи, поволікся до умивальника.
Потім вони снідали. Василь Васильович усе що сердився на дружину і тому не дивився на неї. їжа по йшла в горло, гшв лише чай. Нечистий скімлив у кишені, просячи чаю й собі, але Кобзик удавав, що пе чує. Єдине, чого йому зараз хотілось, це впасти па ліжко й забутись.
Але Одарка Михайлівна, як тільки поспідали, заходилась перебирати взуття. Взуття було складепе в сінцях, на верхній полиці, і, щоб дістати його, Одарка Михайлівна поставила спершу табурет, а зверху вже — невеликого стільчика.
— Потримай, щоб пе впала!
І хоч Василь Васильович був би не проти, щоб дружина таки впала, він, покірно зітхнувши, вперся долонями в могутній стан Одарки Михайлівни.
Згодом руки в нього оніміли, заболіло в плечах.
— Ти довго там? — спитав із мукою в голосі.
— Постій, постій, пе надірвешся!
І, мовби навмисне, ще повільніше стала перебирати взуття. З пенавистю дивлячись на товстелезні литки, Василь Васильович стояв і страждав.
Дружина раптом похитнулась, ойкнула, щось важке полетіло донизу, боляче вдарило Кобзика по голові. І він, уже майже нічого не тямлячи, знавіснівши од болю, од ненависті, вп’явся зубами в литку.
І чорт, який досі вперто тримався кишені, врешті не витримав. Стрибонув на підлогу, дременув з хати: Одарка Михайлівна, мовчки спустившись додолу, невмолимо й грізно рушила на Василя Васильовича...