— Ви не мали права так їхати!
— А ти що хотів, щоб я пішки чесав?.. Я під німецькими бомбами на землю не злазив! — Тато всю війну провів за кермом: підвозив снаряди ("Возив смерть за плечима",— згадував тато).— А ти вчепився, мов кліщ!..
— Я на посту!
— Дурний той, хто тебе й поставив!..
Міліціонер згодом і вискочив: червоний як рак. Козирнув, вимівся з хати. А за ним уже тато.
— Давай, давай, дуже я твого штрафу боюся!..
Й аж оце мовби помітив невістку:
— їсти є що?
Тато, коли хвилювався або сердився, завжди хотів їсти. Тож і зараз: насипав повну миску борщу, чверть хлібини одкраяв. Кусав так сердито, паче підошву жував.
Доїв, одсунув геть миску, вийшов мовчки у двір. Згодом долинув брязкіт металу: тато заходився перекидати залізяччя. Валя ваго знала, що тато так ото заспокоюється. І хоч переляк у неї минув і ішчинала палити цікавість, хто ж ото тата вмудрився до трусів роздягти, надвір не вийшла: знала вже, що татові під гарячу руку краще не підлазити. Підняла ніж, знову заходилася чистити картоплю.
За роки, в сім’ї нашій прожиті, звикла до того, що з татом завжди трапляються всілякі оказії.
От не так давно, тижнів зо два, не більше, тато сам собі прищемив живота. Валя зранку повела сина в садочок, потім на ринок зайшла, в магазині за ковбасою постояла, а повернулася — тато біля листа витанцьовує. Лист важкенний, залізний, його б двом тримати, а третьому різати, тато ж заходився один. Навалився, натиснув щосили, ножиці й закусило: одним кінцем в залізо вп’ялися, а другим — у татів живіт. Ні сюди пі туди!
— Де тебе носить? — закричав тато щосили.
Валя кинула все, що тримала в руках, метнулась до тата.
— Мастила давай!
Валя до каністри з мастилом. Ухопила й хлюпнула татові па живіт.
Тата всього аж затіпало:
— Куди ллєш? Зовсім повилазило?!
Лист змастивши, сяк-так розімкнули ножиці. Тато їх як пожбурив, так потім і не знайшли, скільки не шукали. Зірвав з себе майку, геть мастилом залиту, закричав до невістки:
— Воду неси!
Валя лійку вхопила, велику, відрову, татом для квітів і зроблену, і ну поливати татове пузо...
І тут її затрусило: не од страху — від сміху. Валя такою ще змалку була: пальця покажеш — заллється. А це ж татове пузо: оголене, синє, все в патьоках рудих.
Тато, звісно, ще більш розлютився:
— Дурна!.. Дурепа дурна!..
Валя й зовсім розкисла: сміється, сльози з очей. Не бачить уже, куди ллє. Вихопив тато лійку з невістчиних рук, пожбурив за ножицями. Лійку, щоправда, знайшли, довелося тільки шийку припаювати. В тата ж і досі синець — в ночви не вбгаєш...
Сміялися потім не раз, пригадуючи, як Валя синяк отой поливала:
— Бач, як зацвів!..
Згадавши все те, Валя знову затрусилась од сміху. А тато воював усе з залізом...
Про те, що з ним скоїлось, розповів за вечерею...
За столом зібралися всі: тато ніколи не стане вечеряти, коли когось не буде. Вранці: той — на роботу, той — до школи, та — в дитсадочок із сином молодшим,— кожен снідає, як доведеться, увечері ж — ні! Вся сім’я мусить бути за столом. І стіл — не той, що на кухні, а в кімнаті: парадний, скатертиною застелений, світлом яскравим залитий од люстри великої: тато її й змайстрував.
У нас щовечора наче свято маленьке. І тато, хоч що б там сталося протягом дня, завжди до столу веселий сідав.
От і цього разу: зиркнув на Валю, спитав усміхаючись:
— Дуже злякалась?.. Коли я ото на порозі...
Валя одразу ж вдавилася сміхом: згадала тата в трусах.
— І треба ж було мені на того дурня наскочити!.. Документи!.. А де я їх візьму, ті документи, як на мені ні штанів, пі піджака? — Тато явно чекав, нас інтригуючи, що ми його станем розпитувати.
По вечорі й дізналися.
Ллє щоб усе було зрозуміло, спершу треба розповісти про катер.
Катер з’явився у нашому дворі два роки тому, весною. Бакелітовий красень з обтічними формами, народжений для того, щоб літати па хвилях. Гордо вкотив у наш двір на причепі та й зупинився під грушею. Груша саме цвіла, і катер став — очей не одвести. Тато і власник того бакелітового чуда, знайомий нам по "Волзі" професор (скільки разів тато "Волгу" ту рихтував, ми вже й з ліку збилися!), ходили довкруж, як біля нареченої. Тато навіть по витримав: взяв чисту ганчірку, заходився витирати борти й палубу.
До пізнього вечора їх не можна було відірвати од катера. Валя вже й па стіл подала, й картоплю потім на кухню односила — підігрівати, а вони все товклися в дворі. Аж поки погукав уже Максим.
— Тату, скільки можна?.. Вечеря ж холоне!
Максим любив поїсти і прямо-таки страждав, коли їжа стояла ira столі поторкана.
Аж тоді зайшли до хати. Руки помили, сіли до столу. Професор видобув з портфеля пляшку української з перцем, палим у чарки.
— 11 у, щоб не розсохся!
— Щоб па крилах літав!
У професора рука, що чарку тримала, біла та ніжна: здається легкою, як пух. Татова ж — мов із чавуну одли-та: коли тато роздягався до пояса, нам здавалося, що він у рукавицях. Мастило й метал навіки в’їлися в шкіру, і хоч як він руки свої шмарував, як намилював, вони завжди лишалися од тіла темнішими. Ще й пальці ніби кувалдою розплющені. Тато ними гвіздки без обценьок висмикує.
Випили ото, закусили, що було на столі. Од другої тато відмовився: очі й без того блищали.
— Зробимо — всіх обганятиме!
Професор покивував радісно: він іще з татом серйозно справи не мав. Ми ж усі думали: кивай, кивай, скоро ти гіркими сльозами вмиєшся! Машина що: одрихтував пом’яте крило чи капот, а далі висе зась! Ніяких змій у конструкції. А тут для татових ідей поле яке: цілий катер у руках!
— Або воду риє, мов прас,— скаржився професор,— або носа задирає до неба, коли як слід газонеш. Жене хвилю таку, що й човни перекидає при березі! А на редан не хоче виходити.
— Бо корпус короткий,— пояснює тато.— Ті партачі про що тільки думали: розцяцькували, а корпус не розрахували як слід. Ось дивіться сюди...
Тато одсовує геть посуд, приносить аркуш паперу. Малює корпус катера, і нам здається, що олівець сам викреслює лінії: так легко і швидко все те в тата виходить...
Професор пішов, упевнений, що пайпізпіпі за два місяці виведе свій "Ураган" па простори Дніпра. Перед його очима, мабуть, стояла пезабутпя картина: синій Дніпро і білий — стрілою — катер на ньому. Як побачив одного разу з Володимирської гірки, то вже й ходив, як наврочений. Поки, "Волгу" продавши, купив оце диво. Тато теж не мав сумніву, що за два місяці впорається: видовжити корпус на вісімдесят сантиметрів — не така вже й проблема. Ідеї витали поки що десь у повітрі й татової голови пе чіпали.