Після війни на їхньому цегельному заводі механізацією ще й не пахло, живих людських рук не вистачало, особливо чоловічих,— були щедро розкидані по всій майже Європі, по братніх могилах, та й нашій землі дісталося вдосталь, і наші поля були густо засіяні солдатськими отими руками: якби вони всі посходили — лісом би стали!.. Тож уся робота найважча дісталась жіночим рукам; Андрійкова ж мати не належала до тих жінок, які шукали легкої роботи. З дня у день вимішувала важку, як чавун, глину, формуючи цеглу, зруйновані наші міста, дощенту спалені села голосили за цеглою, завод працював у три зміни, не маючи й хвилини перепочинку, розжарені печі день і ніч розтуляли свої ненаситні пащеки, ладні проковтнути й жінок, які підносили щойно сформовану цеглу,— цегли не вистачало все одно, цегли все було мало, на всіх зборах лунало одне й те ж: як видати завтра на десять тисяч більше, аніж сьогодні, а після-завтрього — ще більше...
Тож мати поверталася з роботи чорна і часто лягала спати не повечерявши, бо й їжа не лізла до рота, і тато, тоді ще живий, казав їй кинути к бісу завод та пошукати легшу роботу, бо так недовго й калікою стати, і вона, може, тата й послухалася б, але на той час її уже поставили бригадиром, і вона уявить не могла, як це можна узяти і піти... Взяти й перекласти нелегку свою ношу на інших... Бригада їй була, мабуть, як друга сім’я, і коли тато помер і вони лишилися вдвох, майже щосуботи увечері вся бригада сходилась до їхньої хати: приносили, хто чим багатий, та й виставляли на стіл. Сідали тісненько: всі — незаміжні, всі — вдови, випивали по шкалику-другому, п’яніли — не п’яніли, і не було кінця жіночим розмовам, не було краю сумовитим пісням. Чому не веселим, а сумовитим? Мабуть, тому, що сумовита брала за серце і робила чистішою душу.
Світлою печаллю сяяли очі, болісно ламалися брови, часом ще зовсім молоді та лискучі, а вже не діткнеться до них рука чоловіча, не проведе пестливо пальцями,—• злагоджені голоси наповнювали кімнату вщерть, і ставало в ній тісно, і не було чим дихати, і стогнало, й скаржи-лось-плакало. Андрійко сидів, онімілий, й огрубілі од вітру та жару жіночі обличчя здавались йому невимовпо прекрасними, а материне було найкрасивіше, найсвітліше та найнатхиенніше, і він усім своїм єством плинув до нього.
Після кожного такого вечора мати була якась аж сама на себе не схожа: задумана й тиха. І саме тоді найчастіше усміхалась до нього.
Обличчя її не розквітало від усмішки, як у інших жінок, і губи не бубнявіли сміхом; тільки здригнуться кутики вуст та розімкнуться густі, строго зведені брови. Але стільки тепла, стільки ласки прихованої хлюпало при цьому з материних прояснілих очей, що їх вистачило б затопити всю землю.
В такі хвилини відчував підсвідомо Андрійко, що він для матері — все на світі. Що вона для нього піде на все. Од усього відмовиться.
Переконувався в цьому не раз.
Був у них сусід, він досі живий, хоч давно ходить на трьох і трясе головою. А колись же через нього бились поміж собою найвродливіші жінки: пробували, в якої міцні-
т
іпе волосся. Та й дівчата крадькома поглядали на нього, хоч він встиг уже стати вдівцем і мав дочку й сина. Сип — одноліток Андрійків, вони в одному класі й учились, хоч не дружили ніколи: Андрійко терпіти не міг задавак і хвальків. Сусідів же син мало того, що ходив у нових чобітках, ще й кепкував з Андрійкових старих шкарбанів, обзивав його старцем.
У сусіда й хата стояла — не рівня їхній хижі. З цегли, під цинковим дахом, на чотири кімнати, з великими вікнами. І двір був обнесений парканом з таких сороковок, що аж дзвеніли,— сусід умів жити, не те що вони, і пупа собі на роботі не рвав.
— Ви, Маріє, ото тільки даром стараєтесь,— не раз повчав Андрійкову матір.— Там хоч перервіться — дяка одна. Як про себе не подумаєте — ніхто про вас не подбає... Такий уже світ.
— Роблю, як умію,— відповідала мати, і сусід тоді докірливо питав:
— І багато заробили?.. Отож-то й воно!
Але й сусіда був людиною, і в сусіда були серце та очі: побачив, мабуть, що кращої, ніж Андрійкова мати, йому не знайти. Побачив та й став потихеньку присватуватись. То байдуже проходив мимо їхнього двору, хіба що тільки головою кивне, а це як неділя, то й він па поріг:
— Драстуйте!.. Оце зайшов по-сусідському...
Брови чорні, очі блищать молодо, в чуприні — жодної волосиночки сивої. "Мужчина в соку!" — зітхала незаміжня жінота. Сяде па єдиний в їхній хаті стілець: вважайте, до самого вечора.
Мати спершу сердилась, замалим не гнала його, але сусіда належав до того типу людей, що вдіє за що як беруться, беруться всерйоз. І згодом став помічати Андрійко, що в матері й очі спалахують, і щоки жар обсипає, як тільки сусід заходить до хати. І вже незнайомий, якийсь аж мрійливий усміх вряди-годи та й спливе на материні строгі вуста.
Він і тепер це знає, чим би те все скінчилося, коли б не сусідів синок. Перестрів якось у шкільному дворі, при всьому чесному людові сказав (чвиркнувши при цьому крізь зуби презирливо):
— А ми твою матір забираєм до себе!
Андрійко спалахнув сірником:
— Хто тобі це сказав?
— Тато сказали.
— Твій тато брехун! — закричав щосили Андрійко. Так його зараз ненавидів — убив би на місці!
— А ти свою матір спитай!
Андрійко не став бігти до матері — кинувся з кулаками на кривдника.
Билися мовчки й люто. До крові, до сліз. Качались у пилюці, душили один одного й дряпались. Поки нагодився учитель та й розборонив, та й повів обох до директора.
Мати довго не могла допитатись, за що вони завелися* Врешті не витримав, закричав до неї:
— Йди до них!.. Йди!.. Проживу й без тебе!..
І розридався гірко, невтішно...
Того вечора вони довго сиділи обнявшись. В хаті повільно гусла темрява, було особливо затишно, вони тихенько розмовляли про тата, про те, як гарно жилося втрьох, і що мати нікуди од нього не піде, і що отак удвох житимуть.
І коли сусід затупотів на порозі й постукав у двері, й Андрійко весь внутрішньо стиснувся, мати розтулила обійми, легенько штовхнула в спину:
— Скажи, що мене нема вдома.
Ще жодного маминого наказу не виконував так охоче Андрійко.