Не роздягаючись, упав на канапу й одразу ж заснув.
ф # $
1 не було в моєму житті ще такого жахливого ранку, як отой, коли я прокинувся друтодні. Не кажу вже про те, що все в мені було перепалене: алкоголь спустошив мене до дна, вичавив, викрутив, кинув як не потрібну нікому ганчірку. Але все то ще можна було якось витримати: чого не буває в житті! Пере стогнати, перемучитись, перележати, похмелитися в крайньому разі чи вдатись до ліків, одпитись розсолом або квасом. Переболіти кілька днів і забути, адже я не був алкоголіком і якщо й випивав, то тільки на свята, та й то знав міру. Сто грамів, ну, двісті од сили і — зась! І більше, пробачайте, не можу! Успадкував цю щасливу натуру од тата, який спиртного в рот не брав і досі не знає, де в нього серце.
Тож коли б тільки сп’яніння, коли б лише похмілля, найлютішо, найтяжче,— все це можна було якось пережити. Не міг дати ради іншому: злим, невтішним думкам, відчаю чорному — охопив мене з учорашнього вечора, наповнив по вінця таким гірким димом, що я не бачив жодного просвітку в своєму майбутньому. Я — кінчена людина, мені вже нічого сподіватись од життя, недарма ж усі мої однокашники вчора відвертались од мене.
Ба ні, не всі! Знайшов-таки з одним спільну мову. З отим жуйним апаратом, із стравоходом отим, у якого єдина звивина в мозкові прорубана сокирою м’ясника. Як ми вчора обіймалися зворушливо! Як цілувались! Як він поляскав мене по плечу на прощання:
— Ти той... Заходь, коли нада!
"Коли нада — заходь!" Слава богу, знайшов покровителя!
Що ж: по Хомі — свитка, по Савці — кожух. Куди вже нам із своєю мармизою невмиваною до інтелектуалів! До тієї ж Ляльки чи Сороки Валерія. Його величності робітничого класу, раціоналізатора й винахідника. ІЦо він пак винайшов? Дірку од бублика? Свисток до чайника? Щось, мабуть, вкрай необхідне для людства, коли Люська вищала од захвату!
Або Наружний! Повітряний візник, фірман, балагула! Несеться — наче всі зірки в кишені! "Льотчик високо летает, много денег заробляєт, мамо, я за льотчика піду!.."
— А ти заздриш, старий!
Голос пролунав так несподівано, що я аж здригнувся. І лише тоді зрозумів, що голос народився в мені. І вже мені не належав. Як я його не гнав із свідомості, як не заперечував, що було б кому заздрити, він єхидно повторював:
— Ти заздриш, старий!
І я вже не міг його спекатись.
І спогад про вчорашній вечір, похмурий, пекучий, образливий, підступав невпинно до мене. Не давав і хвилини спокою. І терзав, і мучив невпинно, безжально.
Як вони зверхньо поглядали на мене! Знали, хто я і що я, Люська обов’язково про все розплескала, а я, дурень набитий, ще когось корчив із себе: аякже, весь
у закордонному! Ну й дурень, ну ж і йолоп! Я стогнав, корчився, пригадуючи себе на вечорі, і як Люська, вочевидь пожалівши мене, не дала мені слова. І як я напився. І що казав отій розмальованій самиці, отій кінозірці. І як вона зневажливо здвигнула плечем і одвернулася від мене.
Всі одвернулись, усі!
Бо я таки невдаха в житті.
А кому вони, невдахи, потрібні?
І нащо тоді й жити? Навіщо коптити, нудити світом, чіплятися за жалюгідне своє існуваннячко?
А був же, а був... Подавав, як то кажуть, надії. Не помітили, не допомогли, не підтримали. Кожен — тільки про себе, про свою нікчемну персону, щоб шеврон на рукав чи на лацкан значок... Ну й біс із вами всіма! Ну й чорт з вами! Живіть, метушіться, пніться ще вище — мені все це зараз байдуже. Байдуже, байдуже, байдуже, все остогидло на світі!
— Я піду з життя! — вирвалось у мене.
Вирвалось настільки несподівано, що я так і завмер. Відчув, що це не просто слова, пустопорожнє нахваляння, яке можна сказати й одразу ж забути: щось перевернулося в мені, пронизало всього, я аж звівся, дослухаючись стерпло до сказаних слів, які важко повисли наді мною.
— Піду з життя...— промовив я вдруге, мов читаючи вголос кимось написане. Кимось строгим і дуже вимогливим: якщо вже прочитав, то так і зроби!
— Чуєте: я піду з життя! — сказав з раптовою злістю.
Схопився, став ходить но кімнаті. І чим довше ходив,
тим твердішими ставали мої кроки.
Похмілля — як не було! Голова стала ясною й холодною.
* * *
І знову годинник. Цей проклятий годинник!
Давно його викинув би, розтоптав би, розчавив, умісив би стрілки в багно, якби зміг обійтись без нього.
Ну, що він весь час про себе пагадує? Боїться, що прогавлю останню хвилину? Поспішає мене пережити, щоб потім вицокувати на іншій руці? Так не вийде ж но-тво-єму: я розтопчу тебе раніше, аніж покінчу з собою! Наперед відчуваю ту насолоду, з якою наступлю каблуком. Як він зойкне від болю, як затріщать його металеві нутрощі, як, конвульсійно здригнувшись, замре,— хто сказав, що ми не владні над часом? Мій час належить лише мені, я його полонив, ув’язнив до металевого футлярчика і знищу його, коли захочу.
Одчиняю шухляду: нів на одинадцяту.
Отож-то така тиша довкола! Діти давно лягли спати (повечеряли самі, їм це не вперше), дружина, як завжди, водитиме свого бичка до півночі. Що ж, щасливої паші вам обом, я вже казав, що не ревную ніскільки. Отелло в мені давно перетлів, та й хто його знає, чи був у мені отой Отелло. Рідна матуся моя, керуючись найсвятішими намірами, підсунула мені сурогат Дездемони, і те, що було поміж нами, може назвати любов’ю тільки дуже убога людина. Риб’яча кров ще не зігрівала нікого, а в моєї дружини вона світить у кожному порухові.
Засуваю шухляду назад: поцокай, поцокай, тобі недовго лишилось.
Думка про самогубство, зародившись раз, не полишала мене й на хвилину. Дозрівала в мені чорним плодом, який я мав рано чи пізно зірвати. Носив його у собі — не міг збутись. І вже зовсім іншими очима дивився на світ. Відчував незалежність, повну розкутість: от що захочу, те й зроблю і ви не встигнете мене покарати. Я наче набув якоїсь особливої влади над людством і впивався нею про себе. І хоч я не вчинив жодного злочину (щоночі роздумував: що мені зробити такого, аби вразити, приголомшити всіх, змусити заговорити про мене: спалити бібліотеку? влаштувати аварію пасажирського поїзда? пограбувать ощадкасу й розкидати гроші по вулицях?)... хоч не став Геростратом, відчуття зверхності все більше наростало в мені, і я не раз думав: "А ви? На що ви всі здатні? І чи наважитеся взагалі па щось подібне?"