Але навіть нас їй було мало. Вона вічно возилася з учнями молодших класів, які так і горнулись до неї. Кимось опікувалася, когось утішала, втирала носи й очі. Майбутня професія її була наперед визначена, і ніхто з нас не здивувався, довідавшись, що Костецька подала свій атестат до педагогічного вузу.
Всі оці роки я з нею найчастіш зустрічався. Закінчивши педінститут, мама Люся лишилася в нашому містечку: завідувала дитячим садком при цегельному заводі. Вийшла заміж, народила купу дітей і якщо не стала ма-тір’ю-героїнею, то в тому винен її чоловік, який загинув в авіакатастрофі. Мама Люся поплакала, скільки годилось, а на більше в неї не було часу: сімейка дай боже, та ще й робота, де чужі діти горнулись до пеї так, як до рідних матерів не горнулися. Про те, щоб вийти заміж удруге, не могло, звісно, бути й мови: хто б зважився звалити на свої плечі цілу ораву ротів — хоч і веселих, зате ненаситних. Тож мама Люся так і лишилася вдовою, і я не стрічав ще такої життєрадісної, врівноваженої такої вдови. Зіткнешся, бувало, на вулиці:
— А, Люсь, привіт! Як життя!
— Краще не треба!.. А в тебе?
І такими очима, добрими, чуйними, гляне в душу твою, такими очима, що й незчуєшся, як почнеш скаржитися вже на своє, таке недоладне життя. Що й дружина не любить, і діти чужі, що іноді не знаєш, де дітись,— хоч з мосту та в воду. Вислухає, поспівчуває, утішить — все, мовляв, перемелеться, завжди треба на краще надіятись, і, гляди, й справді мов аж посвітліша довкола. І не раз при самій лише думці, що десь поруч живе мама Люся, легшало на серці, розвиднювалось на душі.
Бував і в неї вдома: лагодив старенький телевізор чи заходив просто так, душу одвести. І ніде не було мені так затишно, як у мами Люсі: за чашкою кави, серед світлоголової й дружної її дітвори. Яка ніколи, здається, не знала, що ж таке сварка чи крик.
— Люсь,— казав я їй не раз жартома,— ну чому я не женився на тобі?
Вона, звісно, сміялась, а я й справді жалкував, що не одружився якщо не з Люсею, то хоча б з подібною до неї.
То ж хто, крім мами Люсі, міг додуматись до цього вечора? Хто, крім неї, міг згадати, що незабаром минає двадцять п’ять років, як ми розлетілися з десятого класу, хто куди, так розлетілись, що ні докликатись, ні догукатись. Той на північ, та на південь, той на Камчатку, на Далекий Схід — відстань і час пообривали поміж нами зв’язки, ми вже не знали, хто з нас живий, а хто, може, й помер, хто по-справжньому вибився в люди, а хто й зовсім здрібнів, з головою поринувши в буденні клопоти про кусень насущного. Ми не знали нічого одне про одного, лише мама Люся все про всіх знала, лише вона знаходила сили і час з усіма листуватися: хай навіть два, хай один лист на рік, хай лише вітальна листівка на день народження. Переконанні!, хоч на власні очі й не бачив, що в мами Люсі є карта. І на тій карті — двадцять сім прапорців на шпильках: рівно стільки, скільки нас було в десятому "а". І мама Люся їх переставляє регулярно: хто куди виїхав, куди перевівся, куди майнув відпочивати.
І ось тепер настав час прапорці ті зібрати докупи.
— Люсь, як же ти їх збереш? Ти уявляєш, у що обійдеться дорога з Камчатки сюди і назад? А час? А сім’я? А заплановані відпустки?
Але для Люсі, коли вона вже щось задумувала, перепон не існувало. Ні в просторі, ні в часові. Вона скликала б, зібрала б навіть з усієї галактики, не те що з однієї країни. їй просто не вкладалося в голову, як це можна: взяти й не приїхати!
— Приїдуть!.. Обов’язково приїдуть!
І така переконаність світилася в її материнських очах, що, зрештою, запалився вірою й я. Я, природжений песиміст і невіра.
Удвох з мамою Люсею ми організували щось подібне до комітету по проведенню ювілейного вечора. Домовлялися з директором школи про символічний урок. З рестораном — про приміщення та холодні й гарячі закуски. (Випивку, з огляду на астрономічні ресторанні ціни, вирішили принести з собою). А найголовніше — писали гарячі листи. Дорога Олю чи Колю! Якщо у твоїх грудях ще лишилося серце, якщо ти взагалі ще лишився людиною, тоді пригадай: с па світі містечко, без якого ти ніщо, порожній звук, символ безликий на палітрі життя (ось коли мені пригодилось колишнє захоплення малюванням!), а в містечку тім—школа, в якій ти навчався. І старенький тепер уже наш класкер Марія Дем’янівпа, якій ми настільки вкоротили життя, що вона й досі не може нас без сліз згадувати,— все це чекає тебе. Тоні полиш тимчасове й суєтне: такий вечір буває лише раз у житті!
Ми писали листи, розсилали й нетерпляче чекали відповіді. "Приїду". "Приїду". "Не приїду". "Не зможу".
— Бачиш!-—казав мамі Люті.— Нічого по вийде!
— Вийде! — казала вона. — Не може по вийти!
І знову сідала за листи. Вдруге, втрете, вчетверте. Переконувала, вмовляла, соромила.
І таки добилася свого: всі двадцять сім, усі до одного зібралися червневого вечора до нашої старенької школи, посідали за парти, де хто сидів двадцять п’ять років тому. Ми сиділи, завмерлі, й дивились на двері, які мали ось-ось відчинитись і впустити нашу вчительку, нашу Марію Дем’янівну. Тиша стояла така, яка ніколи й не снилась оцій височезній, оглухлій од крику кімнаті.
Й одчинилися двері, й зайшла Марія Дсм’янівна. Посивіле волосся зібране у вузлик, добре обличчя зібране в зморшки. На ній — той самий костюм, що й двадцять п’ять літ тому,— ми одразу впізнали його.
— Добрий день! — схвильовано привіталась вона.
— Добрий день! — підхопились ми всі як один.
— Сідайте.
Ми сіли одразу ж, ми були як ніколи слухняні. Старенька вчителька наша пройшла до столу, подивилась на дошку. "Ми дуже, дуже, дуже любимо нашу Марію Дем’янівну!" — було написано там. Обличчя її затремтіло, але вона опанувала себе:
— Хто сьогодні черговий?
— Я! — підхопився підполковник, який сидів поруч зі мною.
— Зітріть!
Підполковник пішов до дошки, взяв ганчірку, зробив вигляд, наче тре щосили.
— Маріє Дем’янівно, не витирається!
І тоді Марія Дем’янівна заплакала. Вона навряд чи й помічала, що плаче: сльози давно були в ній і тепер котилися тихо з очей, і вже дорослі жінки-учениці плакали з нею разом, а в чоловіків-учнів підозріло блищали очі. Той зітхав, той діставав цигарки, та одразу ж пригадував, що він не де-небудь, а в школі.