Хоч що таке, власне, секунда? Відрізок часу настільки мізерний, іцо його не вистачає навіть для того, щоб вдихнути повітря. І в той ясо час для якоїсь елементарної частинки, для пімезопа якогось чи кварка це майже вічність, тисячоліття, що його вистачає па десяток, а то й па сотню поколінь: ось поки я вдихаю повітря, на якомусь протоні, що обертається довкола ще невідомого нам атома — сонця, в невидимій мікрогалактиці, змінилося кілька епох. А за хвилину чи дві тамтешня цивілізація досягне свого розквіту й почне поволі згасати. Я аж здригнувся, уявивши, що й наше життя, коли його вимірювати іншим, космічним годинником,— теж невловима частка секунди, яку не зафіксувати жодною надшвидкісною зйомкою. Примарний спалах на порожньому екрані, миттєва іскорка, що згасає, не встигши й народитись.
* ❖ ❖
Сьогодні субота, діти вже повернулися зі школи. Чую їхні голоси поза обмерзлими вікнами, потім тупіт на ганку. Дружина моя акуратистка: доріжки лежать навіть у сінях — не доведи господи наслідити. Діти старанно об-тупують сніг, потім їх дзвінкі голоси вже лунають по цей бік дверей, у кімнаті. Я лежу на канапі й ображено думаю, що їм немас ніякісінького діла до мене: хай би оце зараз і вмер — все одно розмовлятимуть про щось своє!
Дітей у нас двоє: обоє сини. Хоч ще до одруження вирішив, що матимемо не більше одної дитини. Та й то не одразу. Надививсь на молодих татусів і мамусь, які поспішили обсіяти себе дітворою і яким весь світ після цього замкнувся домашнім кублом. Пелюшки, колготки, ночовки, коляски, безсонні ночі, постійними клопотами наповнені дні, вічні хвороби и лікарні, дитсадок, школа, уроки — тебе вже не існує на світі, ти з головою пірнув у вирощення "квітів життя", які з дня у день поїдають твою особистість. В кіно? Ах, у кіно! На кого ж тоді залишимо Миколку? У відпустку до моря? А ти подумав про власних дітей? Нові джинси? За що ж ми справимо кожушок Вітюші? Он дитина зовсім виросла з пальтечка — і т. д. Капкан, що не розімкнеться навіть тоді, коли вони виростуть.
Бачу це по власних батьках: попи досі живуть лише мною.
Тож я пе збирався заводити одразу дитину. Я берігся, як заєць, навіть під час медового місяця, коли найважче було вберегтися, але /дружина, яка тільки й мріяла стати матір’ю, таки зуміла підловити мене й народила мені не одного навіть, а за одним махом двох. Коли чергова сестра вийшла й привітала мене з нежданою радістю, я мало не заплакав од злості й розпуки. Бо чому? Чому саме мені?
Вибіг з пологового будинку, як ніколи нещасний, лихий на дружину: здавалось, іцо вона це зробила навмисне. Отямився недалеко від дому, коли вітер остудив трохи щоки, що пашіли жаром. І тут лише помітив букет: ніс, щоб передати дружині. Розмахнувся, пожбурив через високий паркан у чужий двір: "Будь же все прокляте!"
А другого дня взяв і майнув у відрядження. І дружина, вийшовши з пологового будинку без мене, так мені цього й не простила. Не вірила, іцо не міг відкараскатись.
З підозрою ставлюсь до чоловіків, які твердять, що одразу ж прониклись любов’ю до своїх первістків. Переконаний: вони це говорять не щиро. Бо як можна полюбити оте карикатурно старече обличчя з безтямними очима?
Мене аж занудило, коли я їх побачив. Коли теща моя, солоденько сюсюкаючи, піднесла їх до мене.
— Та поглянь же, які янголочки! Це ваш татко. Ось татко вас візьме на руки. От так...
Я ледь не догори ногами взяв довгасті пакунки, перев’язані блакитними стрічками.
— Та хто ж так тримає! — розсміялася теща.— Ось так треба держати!
— Научиться, діло нехитре! — втішила сусідка, що прибігла неждана й незвана.
Я стою телепень телепнем, не знаючи, де дітися з оцими пакунками. Як раптом один із них ворухнувся, вигнувся, мов хробачок, і на мій парадний піджак, па сорочку й штани потекло, мов із крана.
Жінки заверещали потішно, підхопили пакунки, які я ледь не впустив, жартували п сміялися з мене, я ж не знав, що робити від огиди її сорому.
— Охрестив татка! Ой ти ж моє золотко!
Поки вони не підросли, боявся їх брати на руки. Весь час здавалось, що ось-ось одкрутиться краник. Теща з осудом дивилась на мене, дружина весь час дорікала, що я їх не люблю. А за що їх, власне, мав любити? За ночі безсонні, коли голова пухла од вереску й крику? За мокрі пелюшки, що висіли завжди по кімнатах? За час, що віднині вже не належав мені: туди побіжи, те принеси, за тим припильнуй, поки вона (для ітпх же!)’ щось зготує на кухні. За те, що дружина майже перестала помічати мене, вся віддавшись отим двом пепасптним істотам? Коли вона схилялась над ними, в її очах було стільки ласки та ніжності, що не випадало мені навіть в години най-палкішого нашого кохання. Вона так і квітла над ними, так і сяяла вся, ладна день і ніч не відходити. Клала на ніч обох коло себе, мене ж відселила в іншу кімнату: я став отим четвертим, зайвим, який лише заважає.
— Валюша вся в мене! — мліла розчулено теща.— Я теж отак любила дітей. З рук не спускала! А ти, Колю, точнісінько, як мій, царство йому небесне, чоловік: той теж, поки наша Валюша не навчилась па горщечок проситись,— на руки не брав.— І закінчувала стереотипним: — Всі ви, мужчини, однакові!
Я не знаю, чи витримав би, коли б доля наді мною не зглянулась та не прибрала тещу з цього світу. Там, на тім світі, їй уже знайдеться робота: якщо вірити біблії, там янголята літають, як мухи (теща була богомільною).
Думки мої обриває напружений шепіт по той бік дверей. Двері я забув припинити — чую кожне слово.
— Ти йди!
— Ні, ти!
— А чого це я?
— Бо ти про це перший сказав.
— То й що, як сказав? А ти дужче хочеш!
— Я дужче? Це — ти, а не я!
— Ні, ти! Не щипайся, бо мамці скажу!
— Що там?! — гукаю. Все одно не дадуть спокійно полежати: я вже своїх нащадків знаю!
Підштовхуючи один одного, заходять обоє. Вуха горять, очі збентежено покліпують. Наші знайомі не втомлюються твердити, що ці дітки дуже схожі на свого тата, мені ж часом здається, що це вони говорять навмисне, аби подратувати мене. Невже я колись мав такі відстовбурчені вуха? Такі рідкі зуби?
— Ну, що вам?
Вони перезираються, і один з них врешті насмілюється: