— Чи правду люди брешуть, що ви нашого лікаря виганяєте?
— Якого ще лікаря?
— Та нашого ж, Андроника Федотовича!
— А вам що до цього?
— Людини жалко, Алло Василівно!
— То це він і до вас прибігав?
— Не прибігав — я од хворих почула. От хрест святий пі слова не казав!
Не повірила:
— І вам не сором при вашому сивому волоссі неправду казати?
Це я брешу? Я? Та мене ще ніхто брехухою не обзивав!
— Не знаю, хто з нас бреше...— Еге-ж, так у вічі їй і сказала.— Тільки яке серце треба мати: отак людину по-їдом їсти!
Бачу: не сподобалось. Насупилась, по столу долонею плеснула:
— Годі! По вистачало, щоб мене ще прибиральниця вчила!
— А хіба прибиральниці не люди? — питаю.— Іноді й прибиральницю послухати варт. Отакі в нас порядки: як у начальники вилізе, то вже й по людях можна ходити! Ні стида ні совісті.
Вона аж посиніла:
— Вийдіть геть з кабінету!
Це мені?.. Мені "геть"? Ах ти ж сучка безхвоста!.. Так на ж тобі, сама прибирай після себе!
Схопила відро та всю воду — під ноги їй! Під ноги! Разом з ганчіркою!
Вийшла, ще й плюнула.
Та пропадайте ви пропадом зі своєю роботоюі Я скрізь собі місце знайду. Приймуть, ще й руки цілуватимуть. Недарма ж у об’явах голосять: "Требусться уборщиця"...
Отак і розплювалася з больницею. Поперед Андроника Федотовича.
А що він, бідолашний, робитиме, то я вже й не знаю. * * *
— Баню, дитино моя, щось треба робити!
Я вже давно не питаю, чому теща з усіма болячками йде не до своєї дочки, а до мене. В нашій сім’ї все навиворіт: зять рідніший дочки. От уже скільки живемо, а з тещею ще не сварився ні разу. Дочка ж її, дружина моя, й лік забула сутичкам з матір’ю. Скільки разів їх мирив, то одну, то другу наодинці вмовляв. "Як ви до мене й жили?" — дивуюся.
Ну, та це діла суто сімейні і справ не стосуються. Просто побіжно пояснюю, чому теща й тут звернулася саме до мене.
— Щось треба, Баню, робити!
Знаю, що треба. Мушу робити. Хоч страх не хочеться встрявати в цю історію. В мене ж у школі клопотів нині хоч одбавляй: на носі екзамени, та семінар, та історичний гурток — вгору ніколи глянути, а тут іще клопіт з Колядком. Але і з тещею не можна сваритись, тим більше з такою, як у мене.
— А може, це все й неправда? — питаю.— Може, це все вигадки, а ви переживаєте.
— Де ж вигадки, як усі про це тільки й говорять! Зустрівся б ти з ним, Баню. Розпитав би як слід.
Що ж, можна й зустрітись. Я все ладен зробити, аби заспокоїти тещу. Спеціально вдома затримався, дочекався Колядка.
Колядко на перший погляд був такий же, як і завжди. Так же привітався голосно, прискіпливо розпитував тещу, як вона себе почуває, писав черговий "урок". А придивитись пильніше — такий, та не такий. Трудно сказати, що саме змінилося в ньому,— це просто вгадувалось. Якась тривога, неспокій прозирали в усіх його рухах. В погляді. В усмішці навіть.
З ним і справді щось коїться зле.
Діждався, поки він вийшов од тещі.
— Я разом із вами. Не заперечуєте?.. Скільки де ми вже знайомі,— починаю розмову на вулиці.
— Та слава богу...
— Ми з дружиною не знаєм, як вам і дяг.увати.
— То мамі вашій в першу чергу дякуйте,— заперечив.— Моя справа ляше підштовхнути. А там уже більше од самого хворого залежить, видужає він чи не видужає.
— Ну, не кажіть! Що б вона й робила без ваших ліків.
— Ліки! — фиркнув він.— Одне лікуємо, інше травмуємо. Вже від ліків лікувати доводиться. Знаєте, що в нас найстрашніше? Медична грамотність!.. Так, так, не дивуйтесь — саме те, що всі дуже грамотні. Не встигне захворіти, а вже знає, яка в нього хвороба, як і чим її лікувати. Наперед од лікаря знає] Медичних довідників начитається, термінології різної наковтається, і вже не ти його, а він тебе контролює. Слухає тебе, головою навіть покивує, а по очах бачиш — не вірить... Ви думаєте, раніш бабусі травами лише лікували? Вірою! Довір’ям з боку хворих, яке ігам і по (‘ішлось. Вабусі, ті насамперед великими психологами були. Нам у них вчитись та вчитись.
Тут я згадав, як мене ще в дитинстві шептуха від переляку порятувала. З ночі в ніч зривався, не своїм голосом кричав. Колеса снились. Більші, більші і такі, як до неба. Котяться, котяться на меле,— й досі здригаюсь, як пригадаю. "Ото хтось наврочив",— сказала. Взяла яйце, покатала, покатала по щоках моїх та по лобі, щось примовляючи, потім розбила і в миску з водою вилила. "Вихлюпніть па вулицю,— наказала моїй мамі,— Та не оглядайтесь, як назад вертатися будете".
— Помогло? — аж зупинився Колядко.
— Як рукою зняло!
— От вам і психотерапія! А наша медицина до неї тільки підлазить.
Так про медицину забалакались, що я ледь не забув, за чим і з Колядком пішов. Згадав лише тоді, як стали прощатись.
— Андронику Федотовичу, прошу не гніватись, але я вас хочу спитати: що з вами?
— Нічого. Живу, як бачите, ворушуся потроху.
— Я не про це. Я про вашу роботу. Ходять чутки, паче вас звільняти збираються.
— Чому "наче". Вже звільняють}
— За що?
— За те, що а колективом не в ногу крокую. Весь колектив з Аллою Василівною в ногу, а я, бачте, не в ногу!
— Як ваш допомогти, Андронику Федотовичу?
— Як ви мені допоможете? Мені вже ніщо не зарадить. Все вирішено й печатку поставлено. Ну, бувайте здорові, бо я а вами затримавсь. І так кожен мій крок на контролі.
Пішов. А я весь день думав про нього. Й про Аллу Василівну. Не вірилось, щоб вона отак запросто, без серйозних підстав, могла звільнити людину з роботи. Та ще такого лікаря, як Колядко.
Аллу Василівну я знаю давно. Двійко її дітей, сина й дочку, до випускного довів: був класним керівником. Не знаю матері, яка так серйозно ставилася б до своїх батьківських обов’язків. Недарма ж її з року в рік обирали головою батьківської ради. Всі учні-бенжетники, всі нероби та ледарі духу її боялись. В нае її й досі добром згадують, а директор якось жалкував, що в Алли Василівни немає більше дітей. Ось уже скільки років ніяк не вдається підібрати тямущого голову.
Чим мені Алла Василівна найбільше подобалась, це тим, що вона і власних дітей строго тримала. Як іноді буває. Дитина якогось начальника — і вже воно саме відчуває себе невеличким начальничком. Містечко в нас маленьке, всі знають, хто така Алла Василівна, а скромніших дітей мені стрічать не доводилось. Пам’ятаю, як дочка її на випускний вечір прийшла. Інші матері з усіх сил пнулись, щоб дочок своїх, як пав, нарядити,— сукні до п’ят, туфлі модельні, каблучки-сережки, зачіски модні, ще й губи нафарбовані — дивишся і не впізнаєш: Валя це чи не Валя? її ж дочка мов на уроки з’явилась: у скромненькому платтячку, в черевичках зовсім не модельних, без косметики. Весь вечір відпочивав на ній поглядом: яке ж миле оце кше й чисте обличчя!