— Може, й чергу зайняти? — саркастично запитала Алла Василівна.
— А хоч би й так! Чим вона краща від інших?
— Та ви хоч знаєте, чия вона дружина? — вже скипіла Алла Василівна.
— Не знаю й знати не хочу! — відповів сердитим фальцетом.— 3 якого це часу я маю обслуговувати чиїхось дружин?
— Вийдіть! — наказала тоді йому Алла Василівна.
Колядко стенув плечима і вийшов. Спокійно так, наче
його й не виганяли.
Алла ж Василівна походила, походила по кабінету, заспокоїлась трохи.
— Гукніть Соню!
Я одразу ж здогадалась, для чого. Алла Василівна накази ніколи сама не писала — диктувала Соні.
Соня й заскочила згодом до мене, мов цукерку принесла:
— Валентино Григорівно, Алла Василівна просила вае завізувати.
Наказ. Сувора догана лікареві Колядкові за недисциплінованість і грубість по відношенню до хворих. Я його й мала завізувати як голова місцевкому.
Ще на жодному наказі не розписувалася з таким задоволенням.
* * *
Не подобається мені вся ця історія. Ой, не подобається!
Колядко багато кому насолив. Колядко — дай боже характер! Але ж і ми не ангели! І потім: давайте розберемося, через що він сварки здіймав. Щось жодного разу не чув, щоб він вимагав зарплату підвищити. Чи перевести на іншу, до поліклініки ближчу дільницю. Його дільницю недаремно ж "Соловками" в нас називають. Ген на горі, поки деберешся, сім потів зійде, бо машин у нас для дільничних немає, все на двох, на своїх. А восени, коли дощі періщать, чи взимку, у віхолу? Ти працюєш собі в тенлі та у затишку, а він ноги на плечі та й у дорогу до хворих. Я не раз дякував долі, що не терапевт: важка, скажу вам, ноша сія. Ніхто ще не підрахував оті кілометри, щоденно сходжені ними. А коли епі-
демія грипу? Коли викликів — не встигають записувати? До всіх неодмінно зайди, всіх обов’язково відвідай, ніхто тебе не спитає, втомився чи ні, обідав сьогодні чи, може, не встиг і поснідати. Ти — лікар, ти — з іншого тіста, тобі не годиться ні втомлюватись, ані хворіти. Впрігся — вези.
Він і віз ніколи не скаржився.
— А де ж ваша принциповість? — питає дружина,— Як він такий хороший, чому мовчите? Не захищаєте?
Принциповість? Добре бути принциповим тому, хто незалежний, як вітер! В кого ні сім’ї, ні дітей. Розплювався, розлаявся та й майнув світ за очі. На Камчатку або й на Курили. Спробуй — дістань! А коли жінка, діти, будинок — ніде дітись, окрім поліклініки, на все иапто містечко єдиної,— спробуй буть принциповим! Наплачешся! Ти що, не знаєш Алли Василівни?
— Знаю,— відповідає дружина.— Але ж і людини жаль.
Жалко! Звичайно, що жалко. Тільки ж і він багато в
чому винен. От хоча б отой випадок із дружиною Поло-тухи. Що, голова відвалилася б, якби вислухав? Чи його хворі за цей час перемерли б? Усі лікарі отак роблять — не мітингують.
— Ти ж так не робиш.
— Я! Я — інша справа. Я, до твого відома, стоматолог, то що я — бормашину попру на собі до її кабінету? А ти зпаєш, скількох я приймаю позачергово? І все її знайомих. І нічого, ще жоден хворий не скаржився.
— Що ж ти збираєшся робити?
— Хіба я знаю! Не чіпляйся, ради бога, мені й без цього гірко! Ну що я можу зробити, коли все так склалось? Краще б я цієї проклятої відпустки зовсім не брав! Сам напросився. Та що тепер говорити!
— Ну, тут ти не винен. Не можеш же до важко хворої мами не їхати.
Отож-то й воно, що не можу. Ще не знаю, чи й застану живу.
Позавчора телеграму принесли. "Приїжджай. Мама хвора. Інфаркт". Старша сестра підписала, в якої мама й живе. Мамі моїй — під дев’яносто, но треба пояснювати, що значить інфаркт у цьому віці. Показав телеграму дружині.
— Треба їхати, Сашо,— сказала.
— Знаю, що треба. Тільки боюсь, це надовго. За день чи два не обернусь.
•— Ну що ж, попроси перенести відпустку,— зітхнула дружина.
Чому дружина зітхала, мені не треба було пояснювати. Мав одпочивати у вересні, дружина теж свою відпустку на цей місяць перенесла, щоб хоч раз у житті поїхати разом до моря. Вперше зібрались.
Та нічого не вдієш, мама є мама, все життя нам, дітям своїм, оддала,— пішов до Алли Василівни. Показав телеграму, попросив перенести відпустку.
Алла Василівна не заперечувала:
— Соню, підготуйте наказ!
Коли я, подякувавши, звівся, щоб іти, вона мене затримала:
— Олександре Семеновичу, зачекайте хвилинку. Тепер я маю до вас невелике прохання.
— Слухаю, Алло Василівно.
— Ви в ГІоліськ їдете?
— Так.
— Енський район далеко од вашого? — назвала сусідній район.
Якби знав, сказав би, що за тисячу кілометрів. А так відповів, що година їзди автобусом.
— От бачите, як у нас добре виходить! Доведеться вам з’їздити в Енськ.
— Для чого?
— У вас в енській лікарні знайомих немає?
— Немає,— кажу. Ніяк не зрозумію, до чого веде.
— Гаразд, це не так і важливо. Постарайтесь розшукати людей, які працювали в тій лікарні під час окупації.
— Для чого?
Алла Василівпа подивилась пильно на мене, з притиском мовила:
— В тій лікарні працював Колядко. Головним лікарем. Під час окупації. Твердить, що працював на партизанський загін. Лікував начебто поранених партизанів, переховуючи їх од фашистів. А документа про це у нього немає. Каже, що партизанський загін був розгромлений, що загинули всі. Темна історія, як і сам Колядко.
Он воно що! Лише тепер я зрозумів, до чого вела Алла Василівна.
В поліклініці нашій висить Дошка ветеранів Вітчизняної війни. Лікарі, медсестри, всі у військовій формі, з орденами, медалями, молоді та чубаті,— серце стис-
петься, на оригінали їх дивлячись. Гай-гай, що роблять роки з людиною! І лиш один був у цивільному. Колядко. Андроник Федотович. Був, повторюю, бо тепер замість фото — місце порожнє. Наш голова місцевкому Валентина Григорівна зняла його привселюдно. Треба спершу, мовляв, перевірити, чи й справді Колядко — ветеран. Жодного документа не має. Підозріла загалом особа.
Колядко хотів своє фото забрати — не віддала. Речовий доказ, аякже!
— Отож і просимо вас: розпитайте людей. Може, там хтось і тепер лишився, що працював із Колядком під час окупації.
— Звільніть, Алло Василівно! — застогнав я.— Який з мене слідчий!
— Не звільню,— сказала Алла Василівна.— Піхто з нас не слідчий, голубо мій, цього вимагають інтереси колективу...