Півтора місяця пролежала, ще й тиждень на бюлетені пробула. Не різали, тільки щодня годували пілюлями, а скололи всю —— на сито. І болячка моя сама собою дееь щезла. Не лишилося й сліду.
А було б же гірше, коли б не послухалась та хворобу запустила. Надивилася там усякого.
То отаку людину та виганяти з роботи?
* * *
А почалося все з того, що я погиркався з жінкою.
Ще вчора домовилися сходити до лікаря. У мене щось завелося в грудях, душить та й душить, спати не дає. Ну, якось переходив би, так жінка ж: бухикаю всю ніч та раз по раз холодну воду пити зриваюся: ковтнеш — мовби трохи легше стає. Жінка спершу казала, що то в мене од курива, бо смалю день і ніч, я ж казав їй, що ні, курю, як досі курив, ні більше ні менше, а до цього ж так груди не рвало. Це я на роботі, мабуть, ухопив, на роботі в нас такі протяги, що й чоловіка, як зазівається, витягне. А робота ж у нас гаряча, та ще й під кінець місяця, коли план починає горіти, отоді вже чуби в усіх мокрі: і в роботяг, і в начальства. Ну, тоді жінка й сказала, що сходив би до лікаря, бо й сам не спиш, і мені спати не даєш. Я ж їй сказав: а ти чого не йдеш? Бо в неї щось із животом: що не з’їсть, стоїть, як цеглина.
І грілку гарячу майже щоночі до живота прикладає. Так утрьох і спимо: посередині грілка, ми — по боках. Жінка покомизилась, покомизилась і каже — йди сам. Потім таки згодилась — удвох веселіше: за одним махом усіх хвороб позбудемось.
Попросивсь я па роботі, щоб дали відгул на півдня, початок місяця — по горить. З жінкою вирішили вийти раніше, аби зранку до поліклініки добратись та першими бути. Вона ще до куми після цього збиралася заскочити, кума недалеко жила.
Ну, схопились, поснідали наспіх, стали збиратись. Я вже встиг і одягтись, як вона раптом згадала, що на мені майка й труси, ще з минулої неділі. Не могла раніше про це подумати! "Одягай свіжі, бо що там про мене подумають!" Робити нічого — переодягся похапцем, можна вже й іти, а жінка моя все ще в сорочці. То те плаття приміря, то те, як у магазині. Ждав я, ждав, ну, з півгодини, не менше, а тоді й не витримав:
— Ти скоро?
— Не заважай! Не стовбич надо мною!
І, паче навмисно, ще повільніше возькатися стала. Взяла кофту, надумалась.
Тут у мені й почало закипати:
— Ти що, замін; збираєшся?
— Може, й заміж. А твоє яке діло?
— Та хто тебе візьме, луб’я старе!
Як почула про луб’я — спалахнула.
— Йди сам, як тобі так ніколи!
— І піду, чорт з тобою!
— Не лайся!
— А я хіба лаюсь? Я свата нашого згадую. Що сім пар чобіт стоптав, поки отаких голуб’ят звів докупи.
— Вуло б по женитись! Бачив же, що купував!
— Чорт вас роздивиться!.. Ти довго ще возькатись будеш?
— Скільки треба, стільки буду.
Плюнув я та й вискочив з хати. Дістав цигарку, а припалити не можу: руки трясуться. І таке мені все на світі немиле, хоч із мосту та в воду.
І нащо ото чоловіки женяться? На свою погибель, не інакше!
Стою, цигарку жую, на світ білий оком чорним дивлюся, аж ось і моя пава випливла з хати. Духами од неї, як від цистерни. Прийде в лікарню — всі почманіють.
— Пішли? — веселенько до мене. Мов аж рада, що по-сварились.
Кинув цигарку, пішов. Вона до мене щебече, а я мовчу, бо все ще горить, влягтися не може.
Ну, прийшли й запізнилися, звісно: черга до нашого лікаря — душ двадцять, не менше. Ті сидять, ті стоять, бо на всіх і стільців не вистачає.
Стали й ми. Стінку підперли, щоб не завалилася, слухаємо, про що люди поміж собою гомонять. Все про хвороби, іцо в кого болить. Наслухаєшся — жити не захочеш! Через що я не люблю по лікарнях ходити: здорового хворим зроблять!
Стоїмо, як апостоли. Вже й година минула, друга збігає, уже мені й на роботу пора, а ми все ще по попадемо до лікаря. І така мене знову злість іта жінку брать почала, що, їй-богу, побив би, коли б не на людях та щоб насмілився! Докрутилась! А тут іще лікар тягне. Він що, роздягає усіх догола?
Та ось і наша черга врешті-решт підійшла.
— Йди перша! — кажу: не дивитись би на неї!
— Ні, ти йди перший: тобі ж на роботу.
Бач, яка добра! А вдома що виробляла?
— Іди перша, бо й з лікарні піду!
— Ні, ти йди перший.
Товклись під дверима, поки й сестричка не виглянула:
— Заходьте, хто там...
Ми удвох і ввалились.
— То кого па нагнете першим дивитись? — питає лікар.
— Її.
— Його.
— Почнемо, мабуть, з дами,— сказав тоді лікар.— Ми ж як-не-як кавалери. Хоча й підтоптані. Сідайте до столу та розказуйте, що вас тривожить.
Жінка й почала... Ну, ви самі, мабуть, знаєте: жінка вже як розкриє рота, то не скоро затулить. Торочить, торочить, вже й про мене забула. Що мені ж па роботу пора. Як на вугіллі стою!
— Гаразд,— сказав лікар нарешті.— Роздягайтесь, я вас огляну. А ви, молодий чоловіче, вийдіть поки що. Нічого цікавого ви тут не побачите: на дружину свою і вдома могли надивитись.
Веселий лікар, нічого не скажеш! Вийшов я з кабінету, на годинник глянув: півгодини лишилось, якраз до
роботи добігти. То я, недовго думаючи, ноги на плечі та й з поліклініки: хай воно горить, отаке лікування!
Прибіг у самісінький раз.
— Полікували? — питають.
— Полікували.
— А що приписали? Порошки чи таблетки?
— І те,— — кашу,— іі те. Ще й навздогін шприцом...
Посміялись, пожартували, став я до верстата — мовби
по так уже й бухикаю. Коли приходжу додому, а там жінка рево, сльози струмками: "Це ти навмисне утік! Щоб мені допекти!" І як не пояснював їй, що на роботу запізнювався, завела, як у дуду.
Слово по слову: посварилися знову.
Більше я й не пішов у поліклініку — пройшло.
Минуло з півроку, вже давно й забулось, жінка моя і в Миргород з’їздити встигла: воду пити, наче вдома водії не було. "То їй не води закортіло, а парубка доброго!" — сміялись па роботі з мене. Та я на те не дуже зважав, бо ж уже, слава богу, не молоденька, сорок два роки, та іі строга була до баловства, на чужих чоловіків не дивилась ніколи. Мені аби їй полегшало, а там хай плещуть, що хочуть: чужі роти не зав’яжеш. Приїхала жінка з курорту, паче й справді видужала і про грілку забула, як заходить одного разу старша сестра. Валентина Григорівна од нас недалечко й живе. "Здрастуйте! Як поживаєте? Як ваші дітки?" Про се, про те, а я собі думаю: чого б це вона? Не заходила ніколи, а це раптом прийшла. Спершу думав, що про столярку домовитись хоче, бо я таки столяр, коли ні, іншим запахло!