Так і не зробила нічого циганам міліція: як гуляли, так і гуляють, як пили, так і п’ють, а щоб паркан полагодити, те їм не чешеться. Та й нащо їм паркан? Крім собаки, душі живої нема у дворі, хоч би тобі яку птицю на сміх завели. А в мене ж і кури, й гуси, й качки, й гиндики — птиці дурній не закажеш свого двору триматись, як пролізе туди, так і нема, так і щезне навіки. Я бігаю, я питаю, я шукаю, а воно вже вариться в чавунчику циганському. Піди докажи, що не з базару. Хоч і сліпому видно було, що не з базару, бо в тій хаті, в тому шатрі циганському й копійки не водилось ніколи: все пропивалось та прогулювалось. А от не впіймав, то й не злодій! Еге ж... Хоч ловила, ловила не раз, за руку замалим не хапала, коли оті вилупки, оті циганчата недороблені, через пліт моїх курочок вудили. Гачок до шворки прив’яжуть, на гачок хліба наліплять та й закидають до мене в двір. А курка — птаха дурна: ходить-ходить та й клюне. Я перший раз як побачила, то замалим не померла од ляку: біжить моя зозуляста з усіх ніг до плоту, крилами об землю молотить, дурним голосом скрикує. Шурх у дірку в плоті, і мов корова язиком злизала. Я слідом за ними. Поки оббігла, поки на вулицю вискочила та до їхнього двору добралася, вони моїй зозулястій і голову скрутили, й обпатрали. Батькувала я їх, батькувала, страмила-страмила, тільки всі слова мої — як об стінку горохом. Бо поганому виду немає й стиду.
"ІІу, заждіть же,— думаю,— я вам покажу! Я вас провчу так, що ті іншим закажете!" Взяла чаплію та й засіла за плотом. Тільки вони свою вудку закинули, я за чаплію та за ними: така мене злість узяла, що й незчулась, як і через пліт перемахнула. Наздогнала найстаршого, що вудку закидав, та чаплією по спині, по спині! А вони як спустили на мене собаку — півспідниці в дворі тім полишила. Ще й укусив за литку. Судилась я тоді з ними, правди шукала, а воно і в суді бідній жінці правди немає: як я отого розбишаку чаплією учила, бачили всі, а як вони курей моїх крали, того не бачив ніхто. Повилазило!
Розорили б, зовсім розорили б мене сусіди мої, коли б бог не зглянувся та не прибрав їх од мене: надумались переїжджати кудись аж під Житомир. Там ріки молочні, а береги — з киселю, ще й самогонка струмками тече, "їдьте,— хрещуся про себе,— їдьте та й дорогу назад забудьте, бо я ще раз таких сусідів не витримаю. Краще вже в могилі лежати, ніж з такими сусідами жити". Вірите, з’їздила в Київ, у соборі Володимирському своїй святій великомучениці Варварі отакенну свічку поставила. Бо мене таки Варкою звати.
Еге ж.
Поїхали вони, з усіма своїми бебехами забрались, а хату перед тим продали. Там і хати: стіни та вікна, скільки взяли за неї, не знаю, мені аби таку хату даром давали, то не взяла б. Двір голий-голісінький, хоч покотися по ньому, а за хатою, де в добрих людей садок і город,— самі бур’яни. Бо якщо яка деревина, було, самотужки й проклюнеться, то ті циганчата її одразу ж затопчуть. Та і навіщо їм сад, як у сусідів і яблуні, й груші — дозріти не встигнуть, як вони обнесуть: не треба й гусені. Весь куток наш, вважайте, стогнав, нащо вже у Ганочки паркан замалим не під хмари, ще й колючим дротом обплетений, а й до них добрались. Приходив Тапочка лаятись, і жінка його прибігала, коли була ще жива, тільки їм і лайка була ніщо: зашиються в хату й сидять, а ти кричи, хоч лопни.
Так про що пак я? Ага — про нових сусідів.
Приїхали з Києва, бо в Києві таки й проживали: вона в батьків, а він — уже в приймах. А яке життя приймакові: ні ступни, ні дихни, день і ніч у гостях. Завели двійко діточок та й тулилися в одній кімнаті, бо в батьків двокімнатна квартира. Я сама була, бачила: отак-о коридорчик, що й не повернутися в ньому. По ліву руку — батьки, а по праву — вони. Ні, батьки — по праву, вони — по ліву. По ліву, по ліву, еге ж, бо я свій кошель У РУЦІ правій тримала, а лівою одчиняла. Тіснилися вони, тіснились, п’ять років на черзі стояли, а коли їм сказали, що ще років десять стояти, но менше, то й падумались хатину купити. Та отак до пас і переїхали. Вона лишилась на роботі в Києві, бо в мас роботи для неї не знайшлося б: професорша, там така вже вчена, що й зайвого слова не скаже, крізь окуляри тільки на тебе й дивиться, а він простецький собі чоловік, коли б не знала, що лікар, то ніколи не подумала б. Як забіг до мене за відром, бо поки сяк-так обжилися, то нічого не мали, та все до мене, було, все до мене, бо я така — для добрих людей не пожалію нічого, останню сорочку зніму й оддам. Як зайшов, а в мене саме онук простудився, чи то вгрівся та випив холодної води або де на сирому полежав. Всю ніч пробухикав, я вже збиралася вранці вести в больни-цю, а тут сам лікар до хати: "Що це у нього? Ану, давайте послухаємо". Послухав, геть усього вислухав, усі кісточки перемацав, ще й до рота заглянув. "В нього ангіна",— каже. І порошки йому виписав, і горло чим полоскати, ще й сказав на ніч зварити картоплю нечищену та над нею й подихати. Півгодини провозився з онуком, а тоді схопивсь як опечений: "Побіжу ж, бо там на мене жінка чекає!" І відро взяти забув. І я, дурна, нагадати забула. Аж ось знову біжить: "Давайте відро, бо жінка мене й з’їсть!.." Еге ж, він своєї жінки побоюється, дуже вона в нього важна та строга,— як прошпетиться, то завжди од неї в погріб ховається. Сама не раз бачила, бо пліт довгенько стояв нелатаний, вони ж бо не знали, за що спершу братись: хату до ладу доводити, бур’яни виривати та дерева саджати чи погріб копати. Навезли повне подвір’я цегли, шиферу, ще й дерева. "У мене жінка,— казав,— не знаю, що без неї й робив би". Навезли всього та до осені сяк-так і спорядились: хату перебудували, по-новому накрили, хлівець поставили, погріб викопали, ще й садок посадили.
Було ж сміху з тим садком! Послала вона його на базар у Київ по саджанці, він і привіз: усі до одного — груші. Вона й не сказала нічого, тільки як глянула, то й мене морозом поза спиною обсипало, а йому, бідолашному, й дух забило! Втупився очима в саджанці, на неї очі боїться звести, лиш тоді, як вона до хати пішла, хусткою лоба витер та сам себе і питає: "Як же я їх купував?"