Воїн зник.
Натомість заворушилась думка зовсім іншого ґатунку: Протилежність самотності, Річарде, це не можливість бути разом. Це – близькість.
Слово вільно попливло, наче срібна бульбашка, що відірвалась од морського дна.
Ось воно!
Ось чого мені бракне!
Моя досконала жінка в багатьох особах не тепліша, ніж лід у морозильній камері. Вона безтурботно підтримує спілкування; займається сексом без любові; її дружба не знає про обов'язки.
Так само, як не може вразити когось і сама бути враженою, вона не здатна кохати або сприймати любов. Не здатна на близькість... А близькість... невже це так само важливо для мене, як свобода? Невже лише завдяки цьому я провів сім тижнів з Леслі, пам'ятаючи, що з іншими жінками мені вистачало не більше трьох днів?
Я залишив незварену юшку на плиті, сів у крісло, підтягши коліна до підборіддя, й виглянув у вікно, що виходило на озеро. Грозові хмари дісталися вже сюди й затулили сонце. Влітку в Флориді за грозами можна перевіряти годинник.
Через двадцять хвилин я вже не бачив нічого за стіною дощу, не помічав і самого дощу.
Сьогодні я побалакав якимось чином із Річардом з далекого минулого; невідомо як мені пощастило передати йому своє послання. Як же тепер увійти в контакт із Річардом з майбутнього? Що він знає про близькість? Чи пізнав кохання?
Очевидно, інші втілення нас самих повинні бути ближчими друзями, ніж хай там хто... Хто може бути ближчою людиною, ніж ми самі в інших тілах, ми самі в інших духовних формах? Якщо кожен з нас обертається навколо внутрішнього золотого осердя, й те, що суто моє, стає надбанням усіх інших?
Я важчав, важчав, дедалі глибше опускавсь у крісло й одночасно піднімався над ним. Яке дивне відчуття, встиг я подумати. Тільки не треба чинити опору, не рухайся, не думай. Нехай ця сила несе тебе, куди хоче. Вона допоможе тобі зустрітися...
Я ступив крок з мосту, зітканого зі спокійного сріблястого світла, на велетенську арену, навкруг якої півколом стояли ряди крісел. Вільні проходи йшли від центру арени, наче промені. Не на самій арені, а поряд з нею сидів самотній чоловік, спершись підборіддям на коліна. Я, напевно, зопалу щось вигукнув, бо він підвів очі, всміхнувся, випроставсь і помахав мені рукою.
– Ти з'явився не тільки вчасно, – сказав він. – Ти навіть трохи випередив події.
Я не міг розгледіти його обличчя, але він був приблизно мого зросту, вдягнений у щось схоже на темний комбінезон лижника з яскравими жовтими й оранжевими смугами на грудях і рукавах. Кишені та шкіряні черевики – на змійках. Щось до болю знайоме.
– Аякже, – сказав я, намагаючись зберігати невимушеність. – Щось не схоже, ніби ось-ось почнеться вистава! Де це я опинився?
Він засміявсь.
– Вистава вже почалася. Саме набирає розгону. Ти не проти, якщо ми вийдемо звідси?
– Залюбки, – відповів я.
Позаду арени, на галявині парку, стояв маленький, стрункий літальний апарат, який важив щонайбільше двісті фунтів у повному спорядженні: високо підняті крила, вкриті оранжевим і жовтим нейлоном, високі яскраві керма на кінцях крил, пофарбований у ті ж кольори й прилаштований на алюмінієвому каркасі попереду сидінь підйомник, невеличкий двигун позаду. Мені доводилося бачити багато літаків, але я не бачив нічого схожого на цей.
На пілотові виявивсь не лижний комбінезон, а одяг авіатора, до пари літакові.
– Ліве сидіння, якщо ти не проти. – Яка ввічливість і яка довіра – запропонувати мені сидіння пілота!
– Я сяду з правого боку, – відповів я й примостився на сидінні для пасажира. Досить тісно. Бо все в цьому літаку було дуже мініатюрним.
– Як хочеш. Ним можна керувати з обох сидінь. Управління стандартне, але, як бачиш, педалей тут немає. Все – на штурвалі. Літак чітко слухається штурвала. Уяви, що літак так само чутливий, як гелікоптер, і легко впораєшся з управлінням.
Пілот вигукнув звичне "від ґвинта", дотягся до вимикача над головою, щось натиснув, і запрацював двигун. Тихо, наче електровентилятор. Пілот обернувся до мене:
– Ти готовий?
– Уперед, – відповів я.
Він додав газу, й машина стрімко, майже безгучно, наче легкий бриз, рушила вперед. Пробігши землею не більше п'ятдесяти футів, літак піднявся в повітря й став набирати висоту, наче потужний винищувач. Земля падала вниз широким зеленим килимом зі швидкістю не менше тисячі футів за хвилину. Пілот штовхнув штурвал уперед, зменшив газ, і пропелер позаду тихо зашелестів у потоці повітря. Пілот зняв руки зі штурвала й дав знак, щоб управління польотом узяв на себе я:
– Будь ласка!
– Дякую.
Здавалося, ніби летиш із парашутом, якщо не зважати на те, що ми не знижувались. Ми рухалися зі швидкістю приблизно тридцять миль на годину, – судячи по силі зустрічного потоку повітря, – в мініатюрній зграбній машині, яка була скоріше схожа на дешевий шезлонг, ніж на літак. Без стінок і підлоги кабіна була такою відкритою, що проти неї кабіни біпланів можна було б назвати домовинами.
Я розвернув літак і заходився підніматись. Як мене й попередили, він чудово слухався штурвала.
– Чи можна вимкнути двигун? Чи можна на ньому літати, як на планері?
– Звичайно. – Пілот сягнув до вимикача, й двигун замовк. Ми безгучно планерували в потоці теплого повітря... При цьому, здається, не втрачали висоти.
– Який досконалий літачок!Як чудово! Де можна такий придбати?
Пілот здивовано поглянув на мене:
– Ти ще не здогадався, Річарде?
– Ні.
– Знаєш, хто я?
– Здогадуюся... – Мені стало кепсько.
– Просто цікаво, – сказав він. – Переберемося через стіну між тим, що тобі відомо, й тим, що зважишся вимовити вголос. Потім скажеш, чий це літак і разом з ким ти зараз летиш.
Я повернув штурвал праворуч, літак м'яко нахилився, звернув у бік скупчення хмар, тримаючись висхідного потоку повітря. Сила звички: при вимкненому двигунові я намагався піднятися вище, хоча невагома машина й так не втрачала висоти.
– Якщо я повинен висловити своє припущення, то сказав би, що цей літак належатиме мені в майбутньому, а ти – той, ким я колись стану. – Я не зважувався звести на нього очі.
– Незле, – сказав він. – Бувши тобою, я б теж так подумав.
– Ти б подумав?Хіба ти не знаєш?