Крякуха, або як її ще звуть — "пiдсадна" качка, така нiби собi звичайнiсiнька зовнi вуточка, менша вiд свiйської, менша вiд крижня, але бiльша за чиря.
Дехто запевняє, що крякуха — це є помiсь дикої й свiйської качки, що для того, мовляв, щоб добути качок-крякух, треба навеснi пустити свiйську качку на озеро, щоб її там "потоптав" дикий селезень, i тодi, з таким от способом заплiднених яєць свiйської качки, вилупляться крякушенята...
А виходить, що зовсiм воно не так.
Крякухи, особлива порода качки, виведенi, як нам розповiдали, давненько вже в Тульськiй нiби губернiї, звiдки вони й розповсюдилися по всiй країнi.
Крякуха сiренька, забарвленням пiр'я скидається на крижня, але менша, як говорено вже, вiд крижня.
Характерна її особливiсть та, що коли вона бачить чи чує навiть у повiтрi льот чи то поодинокої качки, чи качиної зграї, вона "кричить", "крякає", закликаючи лiтаючих своїх родичiв присiсти до неї познайомитися.
— Ках! Ках! Ках! Пожалуйте до мене! Ках! Ках! Ках! Дуже вас прошу! Ках! Ках!
Ото, значить, i править крякуха за принаду для диких качок.
Хочете знати "технiку", тобто, як крякуху пускати на озеро, чи на рiчку, щоб вона вам качок пiдманювала?
Дуже просто.
На одну лапку в крякухи нашивається панчiшка така шкiряна, а до тої панчiшки кiльце невеличке прикрiплене.
На довгому шнурковi, що прив'язується до кiльця на крякушинiй лапцi, прикрiплюється "грузило" — чи то гирка, чи просто собi важкенький камiнь, який поринає на дно в озерi, а на шнурку плаває прив'язана крякуха, мов на котвi, на якорi.
Даєте їй невеличку площу, ну так чотири-п'ять квадратних метрiв плеса, де вона, купаючись та тихенько кахкаючи, плаває.
А ви на човнi забираєтесь у густу кугу чи в очерет, замасковуєтесь, сидите й чекаєте...
Та, сидячи, вiд скуки перемовляється з крякухою:
— Тась! Тась! Тась!
А вона вам на вiдповiдь тихенько й лагiдно:
— Ках! Ках! Ках!
Аж ось крякуха рiзко й тривожно, аж нiби захлинаючись:
— Ках-ках-ках! Ках-ках-ках!
В голосi тривога, неспокiй, iстерика, i сама вона аж нiби пiрнути в воду збирається.
Стежте! То шулiка-яструб наглядiв вашу крякуху й кружляє над нею!
Не ловiть гав! Бо стрiлою впаде яструб, i не матимете ви крякухи...
Пильненько вдивляйтеся, чи не промайне у водi чи на очеретi тiнь вiд крякушиного погубителя...
I не вагайтесь, як помiтите його:
— Бах!
Встрелили ви яструба чи не встрелили, а проте одiгнали; вдруге навряд чи заманеться йому поласувати вашою крякухою...
Заспокоїлась крякуха, заспокоїлись ви...
Чуєте знову:
— Ках! Ках! Ках!
Але це "ках" якесь непевне, байдуже...
То птичка пурхнула через озеро; може, очеретянка, може, бугайчик, а може, по рясцi пробiгла чорнявенька дика курочка.
I знову тихо...
I от вам призивне:
— Ках! Ках! Ках! Ках! Ках!
Скiльки нiжностi й кокетства лукавого в голосi...
— Я тут! Я тут! До мене, друзi!.. Ви дивитесь угору — пропливає зграйка чирят... Не всi обов'язково сiдають на крякушин заклик, але часто-густо все-таки сiдають...
ІІІ
Ну, ходiмте з вами на озеро Кирмасове. Воно недалечке вiд села — ну, може, за кiлометр... Там, у Кирмасовому озерi, дiд Кирило карасi ловить, там в очеретi стоїть його човен, а понад очеретом сохнуть розiп'ятi ятери...
— А чи ж потрапите ви в озеро? — питає дiд Кирило. — Я взавтра ятери не ставлятиму, пiдiть, посидьте з крякухою. Вчора я, як уїздив в озеро, таких крижнiв iзнялося, — штук, мать, iз дев'ятнадцять! I чирята були... Тiльки ж чи потрапите ви в озеро, бо стежка туди осокою, ледь-ледь помiтна? А само воно, озеро, густим очеретом обросло. З дороги нiколи не скажете, що там є озеро. Може, пiдiйти до вас та провести? — пропонує свої послуги дiд Кирило.
— Нi, дiду, ви розкажiть, якi прикмети є до того озера, де повертати на стежку через осоку! Я сам утраплю, а ви поспiть, бо пiду я раненько, вдосвiта!
— Так, ви отак, — повчає дiд Кирило, — пiдете оцiєю дорогою понад Осколом, до лiсу "Рiжка"... Iтимете, лiворуч пiд горою побачите стiжки сiна. Один стiжок, другий. третiй. Як уже нарахуєте три стiжки, трохи пройдiть далi й дивiться праворуч. Будуть над дорогою берестки. Так дiйдiть ви до самого останнього берестка, вiн найтовший, отам уже й дивiться на осоку. Берег там геть увесь ув осоцi. Там ви запримiтите таку через осоку нiби стежку. Вона, власне, не стежка, а так нiби осока трохи прим'ята, бо нiхто туди в озеро не входить, крiм мене. Ви й прямуйте тiєю стежкою до очерету. Там побачите в очеретi нiби такi "ворота", як пiдiйдете близько до очерету, бо здаля тих ворiт не видко. Коли доходитимете до очерету, буде вода, але її, води тої, не глибоко, в чоботи не наберете: йдiть смiливо. Як увiйдете в очеретянi "ворота", побачите мого човна. Човен, сказати правду, плохенький, тече, та там коряк лежить, — будете вихлюпувати. Потiк гемонський човен! Це вже третiй рiк, як вiн тече: нiяк не зберуся законопатити й засмолити. Та то нiчого, вiн видержить, частiше тiльки воду вихлюпуйте. Весельце з собою вiзьмiть, бо я без весла ятери становлю, я з дрючком. Пливiть протокою мiж двома стiнами з очерету, протока хоч i вузенька, та проте човен пролiзе, — вона вас i виведе в озеро. Тiльки ж глядiть, не зачепiть та не поваляйте моїх ятерiв. Як виїдете в озеро, прямуйте на той його край, там бiльше качки сiдають. Там i плесо пiдходяще, де крякуху пустить, i кущi куги, де дуже добре можна заховатися, — качка й не помiтить...
...Раненько вдосвiта ви берете рушницю, весло, кошика, де покахкує крякуха, i йдете на Кирмасове озеро...
Темно. Кукурiкають пiвнi...
Ви минули останню на селi хату. Спереду вдалинi темнiє лiс "Рiжок". Праворуч блищить Оскiл, потихеньку шумлять очерети.
Отут запроектовано колгоспну гiдроелектростанцiю.
Ви пильно вдивляєтесь лiворуч, де мають бути стiжки сiна.
Починаються кущi... Ось i перший стiжок, ось i другий, i третiй...
А де ж останнiй бересток? Найтовщий?
Ага! Ось i останнiй, найтовщий бересток!
А де ж стежка через осоку?
Ви довгенько ходите понад осокою, вдивляєтесь, шукаєте, де прим'ята осока...
Ось вона!
Ви впевнено йдете "прим'ятою" осокою, доходите до очерету. "Ворiт" в очеретi нема. Перед вами стiна густо-го-прегустого комишу, який нiби насмiхається з вас: