Мисливські усмішки

Страница 19 из 38

Вишня Остап

Домашнi всi питають:

— Що за птиця? А я крiзь зуби:

— Що? Дрохва! Не бачите, що?! Дiзналися родичi, знайомi, товаришi.

— Правда, що дрохву вбив?

— Убив!

— Коли ж на дрохву?

— Та заходьте, — кажу.

Пiдрахував я, скiльки на дрохву прийде, — вийшло чоловiка з двадцять. Я й кажу дружинi:

— Знаєш, — кажу, — що? Не помiстяться всi вони в нас! Оддам я дрохву, хай там приготують, а ми всi туди пiдемо та й посидимо, дрохви поїмо!

— Добре, — каже дружина, — клопоту менше! Я так i зробив. Однiс дрохву. Куди, — питаєте, — однiс? Не скажу, бо й ви туди ходитимете! Принiс дрохву та й прошу:

— Приготуйте, будь ласка, на завтра!

— Дрохва? Е, нi! На завтра не вийде, бо треба на двi доби в землю закопати, потiм — добу в оцтi вимочувати, а потiм уже смажити! На суботу якраз i вийде.

— Ну, добре! — кажу.

Сповiстiв я всiх, що дрохву їстимемо там-то й там-то, в суботу.

Зiбралися їсти ту дрохву двадцять вiсiм чоловiк.

А я ще раз кажу, що дрохвi моїй до пуда дуже далеко було!

Та й чи вистачило б для такої кумпанiї й дудака на пуд вагою?!

Поїли дрохву, з'їли ще iндичку й гуску (це вже свiйськi птахи) i салату олiв'є порцiй з п'ятнадцять з'їли, було там iще й де-воляй, i карського шашлику!

Рiзноманiтної там було, одне слово, дичини!

Вiтали всi мене з щасливим полем, кричали, щоб менi й далi не було "нi пера нi пуху", а потiм спiвали.

На ранок були вдома довгi балачки, але вже бiльше не про дрохву, а про квартиру, про дрова, про черевики для доньки.

Балачки закiнчилися сентенцiєю приблизно такого змiсту:

— Та доки ж я i взимку у лiтньому пальтi ходитиму?

— Та ти ж сама розумiєш: дрохва! Не часто вона трапляється!

— Дрохва?! — перебивають вас. — Дрохву чоловiк на зиму в теплi краї проводжає! А в декого з чоловiкiв жiнка взимку мерзне! Рiзниця! Ну, взяв би та випадково й промазав, коли вже вона така рiдкiсна птиця!

— Та я ж устрелив випадково! Хiба ж я хотiв, чи що?

— Слава богу, що не часто вона трапляється, — перебивають вас iзнову.

А вже Миколi Iвановичу, що ото дрохву вам lege аrtis* (* По-мистецькому (лат.).) готував, при зустрiчi ви кажете:

— Дрохву, значить, два днi треба в землi тримати перед тим, як смажити?

— Не менше! — одказує Микола Iванович. — Тодi вона позбавляється специфiчного, не дуже приємного запаху!

— Слухайте, — кажу, — Миколо Iвановичу! Як удруге коли-небудь принесу я вам дрохву готувати, держiть її в землi не два днi, а мiсяцiв зо два!

— Не витримає, — зогниє!

— От i добре! Не так багато я заробляю, щоб дрохви їсти.

1946

ДИКИЙ КАБАН, АБО ВЕПР

Чого воно так: коли говорять "дикий кабан" — так не страшно, а як — "вепр", так уже й мороз нiби поза спиною i волосся на головi ворушитись починає?

Воно, мабуть, саме слово "вепр" — страшнувате, — якесь таке, нiби з великими iклами й погрозливо хрокає...

— Вепр!

На Полтавщинi, недалеко славного мiста Гадяча, є село Веприк, — хоч воно i не дорослий "Вепр", а тiльки маленький, тiльки ще "Веприк", але я гадаю, що колгоспникам там, мабуть, увесь час страшно, — ану ж вiзьме малий "Веприк" та на великого "Вепра" й виросте? Що тодi?!

Найстрашнiший дикий кабан — "одинець", — це запеклий кнур-iндивiдуалiст, старий досвiдчений кнуряка, що прибивається до табуна тiльки тодi, коли свинi весiлля справляють.

Вiн тодi своїми страшними iклами розганяє кнурцiв-парубкiв, усi його рушниками перев'язують, вiн сидить, хрокає й чавкає, як колись пан-помiщик на весiллi у своїх крiпакiв, i йому, як i колишньому кнуровi-помiщиковi, належить право "першої ночi".

Дикi кнури-одинцi, що звуться ще за свої величезнi страшнi iкла — сiкачами, вигодовуються на справжнє страховидло, сильне та люте.

Собак вони своїми iклами одним ударом сiчуть, на беф-строганов, а охотник, як побачить сiкача, зразу бере на мушку або дуба, або грушу i сидить там тихий, як горличка.

А потiм уже всiм i розповiдає пiсля четвертої стопки:

— Сiкача вчора стрiляв! Iду, знаєте, очеретом, коли чую, щось сопе! Дивлюсь, а воно, як гора! Я зразу думав, що паровик обтiкаємої форми зiйшов з рейок і болотом котить. Придививсь — а воно сiкач! Я, звичайно, не розтерявся, — у лiвому стволi в мене жакан, — я його в лоб як жахну, — а вiн тiльки головою покрутив, куля одскочила та недалечко вiд мене й упала. Тiльки трохи сплющилась! Я не розгубився... А коли я взагалi розгублююсь, скажiть? Да... Я не розгубився та зразу за фiнку, та до нього! Розмахуюсь, а вiн менi й каже:

"Злiзайте, каже, дядьку, з дуба, чого ви туди залiзли?" Да... Я, звiсно...

— Стiй-стiй! Що ти буровиш? Хто каже? З якого дуба?

— Та не перебаранчай! Я до нього з фiнкою, вдарив його пiд лiву пахву, якраз проти серця! "Ага, — кричу, — попався, — кричу, — веп-п-пиррр. Не з таких, — кричу, — я, щоб сiкачiв боятись!" Та на нього верхи! Сiв верхи й держусь за гiлку! А вiн менi знову: — "Та злазьте, — каже, — дядьку, кабан у Пилипову балку побiг!" А я йому:

"Злiзай, кажеш?! Не злiзу, поки, — кричу, — не рiшу тебе тут!" А вiн менi: "Я, — каже, — веп-п-пиррр сi-сi-сi-ка-ка-ка-ч..."

Тут уже пiдходить хазяйка:

— Може б, — каже, — ви, Стратоне Стратилатовичу, прилягли трохи?

— Не злiзу! — кричить Стратон Стратилатович. Потiм уже беруть Стратона Стратилатовича пiд руки й кладуть на канапу.

А вiн i на канапi ще добиває сiкача:

— Не злiзу, — кричить, — доки не рiшу! І так-таки нiхто й не довiдався, чи злiз Стратон

Стратилатович iз страшного вепра-сiкача, чи й досi держиться за гiлку.

Сiкач — страшний звiр, так що й пiсля четвертої стопки не дуже злiзеш...

Чому ми весь час говоримо про вепра-одинця, сiкача?

Бо ми — охотники, ми люди хоробрi, i коли вже йти на дикого кабана, то йти на такого, щоб можна було чим i похвалитися, та й показати було що...

Уявiть собi на стiнi у вашому кабiнетi отакенну сiкачеву голову iз страшними зубилами-iклами!

Слава не тiльки вам, а й усьому вашому роду-племенi.

Ясна рiч, що, полюючи сiкача, можна мимохiдь з десяток менших кабанiв чи свиней настрiляти, але головна ваша мета — сiкач.

Поросят не бийте.

Убити порося — це все'дно, що встрелити на озерi каченя, що ще й у колодочки не вбилось.

Це — шокiнг для справжнього мисливця.

Сiкач, незважаючи на свою чималу вагу й короткi ноги, дуже прудко бiгає.