– Архієреї, ваша святосте, – шепотів біля його вуха уявний чоловічок, котрий так вільно пройшов крізь стіну, – беруть духовне звання лише, про око, щоб володіти маєтками; вони ведуть світське життя і піддаються світським розкошам. Вони уподібнюються до старост, ваша святосте, оточуючи себе юрбами слуг, наймаючи оружних людей і чинячи збройні наїзди на сусідів. Вони живуть родиною із жінками та дітьми, і про це знають усі, ваша святосте.
– Відаю це, – сказав патріарх. – Митрополит Дівочка був двоєженець, і я його змістив…
Свічка погасла, глуха темінь затопила помешкання. Патріарх устав, важко розгинаючи задерев’янілі в колінах ноги. Він утомився, світити світла не хотілося, отож натрапив у темряві на стінку і почав помацки наближатися до ліжка. І цього разу йому здалося, що стінка коливається, як бік худобини, коли та дихає, – був у череві апокаліптичного звіра.
Відірвався від стіни і завмер. У помешканні було тихо. Лише десь під підлогою шкреблася й шаруділа миша. Миша, котра сиділа у череві свого звіра.
VІ
Патріархові подобалося сонце цієї землі. Воно було зовсім не таке, як у Константинополі, і не таке, яке він бачив в інших країнах. Важко його описати, але Єремія знайшов слово для означки – сонце було соковите. Це помітив ще відтоді, коли переїжджав дивні степи, зарослі тирсою, в якій міг заховатися вершник. Зело було налите так, що здавалося: торкни його пальцем – і сік бризне межи очі. Він тоді наказав спинити повоза і раптом відчув, яка солодка навколо тиша. Шуміла трава, а вгорі раптом ударили у сто дзвінків жайворонки. І це розтоплене срібло співу, і небо, яке вразило патріарха, – блакитне, з великими купчастими хмарами, – все ввійшло в його душу, і він зрозумів, що тут, під цим небом та цим сонцем, – воно тоді сипало на нього м’яке тепло, – можна просто й щасливо жити, позбувшись марноти, яка так тяжко лягає людині на плечі.
Він сказав про це єпископові Дионизію.
– Це перше враження, – відповів той. – Його мав і я свого часу. Марнотність, однак, є скрізь марнотність. Для людини, яка виросла під цим небом, нічого дивного в ньому нема.
– Але воно тут особливе, – не стримався патріарх.
– Через це так міцно сидять у тутешньому народі поганські забобони, – сказав Дионизій, який вважався знавцем цього краю. – Свято Різдва для них – свято колядок. Новий рік вони святкують як поганський щедрий вечір. На свято Хрещення вшановують свого Світовита, Великдень дорогий їм не воскресінням Спасителя, а галасливими волочильнями, на Юрія вони танцюють на полях, співають, гопцюють на втіху диявольську і на сум святого великомученика. Тройця для них – Зелені свята, плетіння вінків; на Іоанна Предтечу вони по-поганському скачуть через вогонь, а на Петра і Павла гойдаються на бісівських гойданицях, які нагадують шибениці…
Патріарх промовчав тоді, він лише подумав:
"Я знав, що на цій землі треба вести ще велику боротьбу за нашу церкву. І це буде боротьба проти їхніх звичаїв, проти оманних, чарівницьких впливів природи, адже відчув їх на собі навіть я…"
– Тут мусить бути багато чарівників та ворожбитів, – задумливо мовив він.
– Прості люди цієї землі, – відказав Дионизій все тим-таки трохи роздратованим тоном, – ще й досі вважають, що душі померлих перетворюються у птахів та звірів, літають між деревами, блукають полями, лісами і болотами, а тоді йдуть геть у далеку країну сонця. Довкола них живуть не янголи, а лісовики, домовики, водяники, болотяники, мавки. Для них Бог – щось інше, хоч і вклоняються вони тому, кому висвячені.
"Цього треба було сподіватися, – подумав Єремія тоді. – На цій землі й справді чарівливе сонце!"
Йому щось заважало. В душі не було тієї чистоти і встояності, які завжди відчував, перш ніж оголосити свій остаточний рішенець. Здавалося патріархові, що все йому тут уже ясне, що ця земля прочинила перед ним свою таємничу заслону.
"Врешті, – гадкував він, – не треба надмірно ускладнювати, інакше легко потопитись у сумнівах, а тоді лишається хіба копирсання у собі".
Людина, наділена твердою владою, – то було тверде патріархове переконання, – не мусить мати забагато сумнівів, від них треба очищатися сміливо, навіть безоглядно. Істина завжди безначальна, і не воля смертного нею керує. Вона спадає згори, особливо на людей із такою місією, як у нього, а його місія – наблизити цей напівпоганський край до Бога, інакше його становисько не мало б сенсу. Розум – то лише місток, більш чи менш управно налагоджений між ним і тим, що недосяжне для смертних. Суть у такій налагодженості – все інше прийде. Але такої налагодженості ще не було в його мозку, і це мучило найбільше.
VІІ
Уночі, саме в той мент, коли мав заснути, патріарх уже багато літ бачив одне й те ж марення. То було щось інтимне й глибоко заховане, про що нікому не міг признатися. Як і в кожного, найінтимніше з’являється здебільшого перед сном, бо саме в цей час душа потребує заспокоєння, повного, нірванового, що дозволяє потім спокійно зануритись у хвилі небуття. Отож у такий мент бачив патріарх величезний, освітлений сонцем майдан, а на ньому дрібнолюдків, отаких собі карликів. Були вони мов комашня, і він, проходячи цим дивним майданом, був серед них велетнем. Дрібнолюдки розсипалися навсібіч, коли він підіймав ногу і замахував нею, щоб не потрапити під знищувальну стопу, а він простував через майдан, безсилий навіть спрямувати свій хід, ішов своєю дорогою і те, що вряди-годи чувся під ногами тріск розчавленої мурашви, не бентежило його. Був-бо він велетень і міг співчувати хіба що велетням. На тому ж майдані, оточений карликами[20], він не бачив жодного іншого велетня і знав, що тут, на майдані, має бути з велетнів лише він сам, адже велетні народжуються так рідко, отож чи треба зважати, що потрапить під його стопу якась комаха? Велетні мають вказати натовпові одне – напрямок, яким і потече ця в малості своїй ріка карликових тіл.
Перед сном, вивіряючи свої роздуми, патріарх викликав в уяві образ майдану – світу цього, де він велетнює, потребував цього не так для остороги в мислях, як для твердості духу; рішенцева твердість, ба й неоглядність – необхідні людям, яким кладуться на плечі великі, світового карбу місії. У тому патріарх був переконаний…