І
Патріарх Єремія замислився. Ця дивна країна, в яку потрапив, була не зовсім йому зрозуміла. Ще приїхавши сюди, примітив: люди цієї землі живуть зовсім не таким укладом, яким мали б жити за його. уявленнями християни, – те життя не вкладалось у канони віри, а зчаста й оминали їх. Таке враження склалось у нього ще раніше, ніж вірні люди розповіли йому про звичаї цього краю, – ще тоді, коли переїжджав вільний, порослий тирсою степ. Над головою світило сонце, щедре й значно лагідніше, ніж у Цареграді, а навколо хиталися роздольні тирсові хвилі.
Повіз ховавсь у тій тирсі зовсім, і Єремія неначе опинився у зеленій воді, на дні незвіданого трав’яного океану, крізь який годі прозирнути, бо людина, потрапляючи сюди, відчуває, що вона схована від цілого світу, а водночас на неї чигають небезпеки.
Єремія тоді висловив цю думку єпископові Дионизію, котрий його супроводжував, бо вважався знавцем цієї землі.
– У цій країні, – відповів Дионизій, – ми зустрінемося з багатьма несподіванками. Патріарх Іоаким попереджував про те вашу святість…
Зараз уже, після повернення з Московії, коли патріарх Єремія трохи ознайомився з тутешніми звичаями[15], йому хотілося досконаліше пізнати цю країну та її звичаї.
– Там, де дуже багато існує волі, – сказав він єпископові Дионизієві, – мало стійких звичаїв.
Дионизій шанобливо схилив голову.
– Люди, що мали ознайомитися з цим краєм, – сказав він, – висвітлять вашій святості все. Вони ходили тут збирачами стацій для вашої святості. Не думаю, що вони багато їх назбирали: надто високі чини ми наділили місією жебрацтва.
– То в римській церкві, – звищив голос Єремія, – владики об’їдаються й наливають свої черева трунками, це вони стають вельможними й марнотратними. Наша ж церква міцна в убогості своїй, і нічого страшного не станеться, коли милостиню попросить єпископ.
Дионизій змовчав. Йому хотілося заперечити, що, мовляв, треба зважати й на. тутешні умови й призвичаюватися певним робом до них – чи не в тому сенс мудрої церковної політики? Звичаї не можна переробляти заразом, їх треба викорінювати помалу, але впевнено й послідовно. Дионизій, однак, промовчав, знаючи, що ці слова роздратували б патріарха, той мав свої дивацтва. Зрештою, він вірив у Єреміїн розум, адже недаремно той мав славу найученішого теолога. Навіть тут його запросив на гостину не хто інший, як польський канцлер, і хоч патріарх узяв собі скромні покої, вони знайшли під його стелею добрий затишок.
– Хвороба світу, – сказав патріарх, – в тому, що люди не усвідомлюють, що вони в череві апокаліптичного звіра, а найбільша звада їхня – гроші! Римська церква завжди мала їх доволі, благочестиві за всіх часів були убогі. Наша церква лише в Московії має державну підпору, інші країни, як і ця, підлеглі. Маємо жити з ласки Божої, і ганьби в цьому нема.
– Так, бо наші переваги в засадах наших. – Дионизій зумисне дозволив собі улесливість.
– Безперечно! – Патріарх різко встав, аж схитнулося полум’я свічок, і поквапно заходив покоєм. – Господь шле нам суворі випробування, але вони не важчі від спокус на масний гріш та ситну їжу з витребеньками. Голодний завжди вільний. Голодний – найсправедливіша людина в світі, вона в черево апокаліптичного звіра не потрапляє.
ІІ
Од свічок крутилися вгору чортні нитки диму, і Дионизій зняв нагар. Велика патріарша тінь хиталася на стінах, ніби патріарх заповнював покій ущерть, і здавалося, що їй тут тісно. Увечері прозоре приміщення, дерев’яне, оббите тканиною, неначе стискалося – бракувало навіть повітря, і патріарх дихав розтуленим ротом, як риба. Йому не давали спокою думки, чи не тому хотілося не розмови з Дионизієм, а самоти. Так, Дионизій зараз був зайвий, бо в такому малому приміщенні годі вміститись обом[16]. Тут, довкола нього, – ніч, тут хитаються чорні хвилі, й він поринає в них, топиться, боїться й хоче просвітитися думкою.
Дионизій завжди був тямковитий, він підвівся й попросив дозволу вийти. Тоді й вийшов, а патріарх полегшено зітхнув. Здалося, що в покої побільшало повітря, але це також була омана – за хвилину стіни знову стислися довкола нього, і йому ніяк стало повернутися, так ніби й справді потрапив у черево до якогось звіра.
Горіли свічки, тінь його перекинулася через стелю і зависла з протилежної стіни. Свічки ж палали, ніби золото. Патріарх довго дивився на них.
"Золото, – подумав він. – Хто має його багато, той багато може. А що можу я, злидар-патріарх, який мас лише одне – голову на плечах, яку, до речі, не вельми легко носити…"
Було парко, патріарх ще ширше розтулив рота – не ставало духу; стіни помешкання не просто чавили його, а, здавалося, пульсували, чи, точніше, дихали, ніби він і справді сидів у череві. Свічки спалювали решту повітря, і він задув їх усі, крім однієї, і втомлено сів на застелену барвистим рядном лаву. Дихати стало легше, патріарх заспокоювався; він мав багато що передумати, перш ніж дозволити собі заснути.
ІІІ
Патріарх мав одну маленьку слабкість, у стосунку з людьми вдавався до такої собі гри, наприклад, уявляв собі людей дрібнолюдками. От і зараз він уявив собі, що відхилилася дошка і з-під неї висунувся малесенький чоловічок, одягнутий у давній український стрій, з дрібним, поморщеним личком і гострим лискучим поглядом[17]. Патріарх сидів, приплющивши повіки, відкинувся спиною на стіну й важко дихав, бо й сьогодні було душно. Чоловічок уже зовсім виліз із дірки, такий собі потішний карлик, ретельно затулив дошку, по тому обсмикнув одежу й побіг до патріарха.
Той важко дихав, борода була мокра від поту, як і волосся на голові, – боровся надсилу із млостю. Чоловічок схопився руками за патріарше коліно і хутко подерся нагору, ніби по дереві.
Патріарх розклепив повіки: ні, все нормально: насупроти сидить один із тих, хто має розповісти йому, що діється в цьому краї, але якийсь і справді він безликий. Нахилився до нього, подався всім тулубом, і якось дивно заблищали його очі.
Патріарх знову приплющився: так йому було легше: чоловічок уже дерся на його зігнуту в лікті руку. А коли дістався патріаршого вуха, той схилився, щоб краще дослухатися до швидкого шамотливого шепоту, який посипався із прибульцевих вуст: