Але його молодій дружині згодом стає нестерпно самотньо в сутінному маєтку в оточенні похмурих тополь. Колючка застрягла в її гордому, марнославному серці, і Ольга заганяє її щораз глибше, безповоротно позбавляючи себе надії на зцілення.
Колись її вважали неперевершеною партнеркою в танці, і це тішило її самолюбство; тепер згадки про це завдають тільки болю. З ким їй танцювати? Інколи вона бере на руки найменше дитя, кружляє й витанцьовує з ним по кімнаті, а тоді її очі враз наливаються слізьми.
Вона малює природу, комбінує і щось придумує, ставить сценки за прочитаними разом книжками. Чоловік прискіпливо приглядається, а потім може хіба зронити: "Незле, але я зробив би ось так..."І що більше рації він мав, то вразливішою ставала вона.
Ось Ольга сидить за фортепіано, грає Мендельсона, Шумана, Бетговена — для кого? Співає пісні Шуберта, чудову серена-
ду, та хто її слухає? Хіба, можливо, якийсь селянин, йдучи з поля додому, спиниться під вікном або її чоловік, повернувшись з фільварку, сяде поруч на дивані покурити сиґару.
Вона вродлива, а, дозріваючи як жінка, ставатиме ще вродливішою. Риси її обличчя стали інтелігентнішими, виразнішими, гармонійнішими, а тіло набуло розкішних царських форм. Для кого? Люстерко каже їй: ні для кого... Чоловік не помічає жодних змін. Хіба недостатнім пошанівком є його кохання, його цілковита відданість?
Вона зі смаком одягається. Для кого? Для сільської бабки, яка приносить їй гриби з лісу? Для єгеря, який тягає за своїм паном впольованих качок? Для годувальниці своїх дітей? Для чоловіка, який усе це сприймає за належне? Він і так дорого за неї заплатив своїми статками, своєю свободою; він прагне мати вродливу дружину, він любить розкішний затишок своєї оселі і її присутність у ній. Бути гарною, підкреслюючи свої зваби вишуканими туалетами, — її обов'язок, а не заслуга.
Вона гідно тримається в сідлі, сміливо перестрибує верхи яруги та чагарники — хто захоплюється нею тієї миті? Аж ніяк не чоловік, він просто зневажав би її, якби вона виявилась боягузкою. Навпаки, він не заохочує її захоплення верховою їздою, нагадуючи про дітей...
Вона почувається актором, який змушений грати без публіки; урешті-решт вона аж скрипить зубами від люті й безсонними ночами ридає у подушку. Якось чоловік помічає її спохмурніле чоло, що ніяк не бажає розпогоджуватися.
— Ти сумна й невесела, — каже він за якийсь час. — Мені спало на думку щось таке, що могло би розважити тебе, — він усміхнувся і приніс Ользі чудову маленьку рушницю, яку щойно привезли з міста на його замовлення. — Ось, навчишся стріляти і ходитимеш зі мною на полювання. Хочеш?
Умить забулися усі прикрощі. Ольга з радісним криком повисла в нього на шиї, обціловуючи його тверді щоки.
— Я хочу почати негайно! Ще нині!
— Гаразд, ще нині! Як накажеш! — Михайло з роками не втратив ґалантності.
— Ще до обіду, — просила Ольга.
— Звісно! Тільки ж одягнися відповідно!
— Ні, довго чекати! Почнімо вже, — і враз споважніла. — Але ж ти не матимеш часу...
—Для тебе я завжди знайду час, — сказав він, цілуючи її в чоло.
Ольга шпилькою зчепила на схвильованих грудях свій білий шляфрок* і, повиснувши в чоловіка на руці, підстрибом збігла па-радовими сходами. Був свіжий теплий червневий ранок, сухе повітря повнилося духмяном скошеного різнотрав'я, земля купалася у розігрітому жовтому сяєві сонця, закучерявленому білими хмаринками. На дорозі, що вела повз панський маєток, купалася в пилюці галаслива зграйка веселих горобців.
Михайло оглянув рушницю, скинув до плеча, прицілився, а тоді вклав її до Ольжиних рук, приклав їй до щоки і ніжно притиснув пальця до гачка. Ольга прицілилася в яблуко, що прозирало крізь зелене листя, потім у ластівку, що пурхала над землею.
— Добре, — похвалив її чоловік. — А тепер дивись, як я заряджатиму.
Ольга уважно стежила за патроном та затвором.
— А тепер насади капсуль. Обережно! Зведи гачок! Добре... — командував чоловік. — Цілься он у те яблуко!
Ольга приклала рушницю до щоки.
— Вище!
Гримнув постріл, посипалося листя.
— Заряди сама! Наступного разу піде ліпше.
Ольга схопила крихітного патрона, насипала пороху в цівку, міцно забила пижем, наладувала дробу, насадила капсуль.
— Бачиш горобців на дорозі? — запитав^ Михайло, який, по-розглядавшись навколо, ліпшої мішені не знайшов.
— Так.
— Випробуй своє щастя!
Недовго думаючи, Ольга прицілилася в горобців. Маленькі крикуни, розчепіривши крильця, безтурботно купалися у білій м'якій і теплій пилюці, пірнали в неї й знову з цвіріньканням випростували свої сірі голівки, пурхали, потішно перевертались, сварилися, щебетали.
З цівки бухнуло полум'я. Лемент з не менш як двадцяти горлечок сколихнув повітря, численна зграйка незґрабно злетіла вгору, шугнула до живоплоту й обсіла кущі, аж гілки попрогинали-ся. Ольга радісно скрикнула й кинулася на дорогу. П'ятеро маленьких шибеників лежали пошматовані на землі в закривавленій пилюці. Один ще дригався, крутився дзиґою, а потім теж затих поряд з іншими. Ольга швидко позбирала їх у поділ свого шляфроку й побігла назад.
— Я підстрелила п'ятьох! П'ятьох! — по-дитячому тішилася вона. — Ось вони!
Ольга випурхнула нагору сходами, поскладала рядочком свої трофеї на поруччя — так зносять докупи тіла полеглих на полі бою вояків перед похованням — й замилувалася ними.
— П'ятьох одним пострілом! — раділа вона. — То був гарний постріл!
Михайло знову зарядив рушницю.
Радість Ольги тим часом пригасла. Підперши голову рукою, вона незмигним поглядом дивилася на крихітних мерців, з її очей поволі скочувалися великі світлі сльози.
— Що з тобою? — схвилювався чоловік. — Ти плачеш? Ольга захлипала вголос.
— Бідні створіння! — зойкнула вона. — Як сумно вони лежать, пір'ячко склеїлося від крові, очка затяглися паволокою, ще теплі... Що злого вони заподіяли нам? У них, мабуть, зосталися пташенята в гнізді, чекатимуть батьків та й помруть з голоду. Я позбавила їх життя і вже ніколи не зможу повернути! А всьому виною наше трикляте життя, наше усамітнення! Від самої лише нудьги людина стає хижим звіром!
її чоловік зареготав. Тієї миті його сміх видався їй огидно брутальним.