Зимовими вечорами, коли западали сутінки, добра годувальниця Каєтанова збирала дітей біля великої зеленої грубки, де весело палахкотів вогонь, і розповідала їм казки. Слухаючи няню, Ольга глибоко забивалася у сам куток чорного фотеля, у якому помер дідусь. Діти стали свідками дідусевої смерті, і відтоді фотель вселяв у них нез'ясовний жах та побожний трем. Що густішими ставали сутінки, то глибше поринало в імлу добре, рожеве обличчя няні — тільки її сині очі примарно блищали в пітьмі, — то щільніше тулилися одне до одного дітлахи і тихішим ставав їхній шепіт. Потім Ольга клала голівку на коліна годувальниці, заплющувала очі й уявляла, ніби казки ставали дійсністю. У своїх мареннях вона завжди була прекрасною царівною і пливла на спині срібно-білого лебедя через Чорне море, або ж крилатий кінь здіймав її до хмар, і ніхто, окрім самого царевича не мав права просити її руки. А одного разу, коли годувальниця розповідала казку про дурника Іванка, який врятував і повернув додому королівську доньку, Ольга раптом випросталася і сердито скрикнула: "Я не королівська донька, няню!.."
Улітку ж, коли діти бавилися на подвір'ї у затінку високих тополь, Ольга виходила до них, і тоді вони гралися у весілля. Один з парубійків виконував роль священика. Ольга була за наречену у вінку з дубового листя на голові. "Ти мусиш бути щонайменше графом, — сказала вона курдупелеві-нареченому, — інакше не вийду за тебе заміж, я занадто гарна для якогось простого шляхтича".
Вона підростала, виросла високою та стрункою, трохи кашляла і трохи сутулилася. Який клопіт для матері! "Ольго! Ти скоцюрбишся, мов стара карга, ніякий чоловік тебе не захоче! Доведеться тобі заробляти собі на прожиття шитвом, як горбатій Се-лесті". Коли до матері проходили на гостину дружини сусідських дідичів і сідали пити чай, Ольга прислуговувала їм, приносила холодне м'ясиво та печиво. Вона стала дівчинкою-підлітком з довгою, товстою косою через плече і носила спідні штанята з вишуканим мереживом. Як тільки жінки заводили балачку про своїх доньок чи інших дівчат, про їхнє майбутнє та'посаг, усі розмови неодмінно зводилися до заміжжя, так само, як у колі чоловіків завжди мовилося про їхні посади та працю.
Донька священика здобувала в столиці освіту виховниці.
— А що їй іще залишається, — пліткувало жіноцтво. — Вона ж така бридка, ще й передніх зубів бракує...
Якось улітку попівна приїхала додому на вакації, і всі подивляли її знання з географії, історії, природничих наук та чужинських мов. Ольга ж вчилася лише танцювати, їздити верхи, співати, грати на піаніно, малювати, трохи вишивати, трохи розмовляти французькою — усього того, що може вдовольнити в дружині чоловіка і нічого, що могло би прогодувати її у житті. А ще добрі повчання матері: "Не стріляй очима, коли до тебе звертається чоловік, відповідай поштиво, але коротко і намагайся якнайшвидше закінчити розмову. Що вище ти себе поставиш, то більше тебе цінуватимуть..." Хіба не так само мовлять про якийсь товар? їй водно казали, що вона найгарніша дівчина на всю околицю, а коли батьки повезли її на перший бал, усе високе товариство одностайно визнало її красунею, якій немає рівні. А потім щоразу, як вони їздили на гостину до сусідів і ходили в неділю до церкви, Ольга сумирно дозволяла себе чепурити — так коневі уплітають в гриву барвисті стрічки, перед тим як вести на ярмарок. Матір ніколи не рахувалася з грішми, якщо йшлося про нове вбрання для красуні-доньки. У товаристві Ольга помічала, як шепотілися усі навколо, помічала збуджені погляди юнаків, слухала їхні розмови, солодкі, мов патока, і поступово щораз більше заковувала в міцний крижаний панцир своє гаряче юне серце.
Помічник вчителя давав Ользі уроки. Він змушував її переписувати різноманітні правила, рахувати і читати вголос. Усе це було надзвичайно потрібне, бо коли Ольга одержала своє перше любовне послання, вона ще не вміла грамотно писати, щоправда, так ніколи й не навчилася орфографії. У віддяку за науку батьки дозволили вчителеві поселитися у маленькій тісній хатинці в саду та їсти разом з родиною за столом.
Називався він Тубал. Я ще й тепер виразно бачу його перед собою — молодий скромний юнак з великими, округлими, короткозорими, сполоханими очима, з надзвичайно довгими, тонкими долонями, у яскраво-червоній камізельці, яку він виторгував у камердинера одного графа. Та під червоною камізелькою билося шляхетне людське серце, сповнене любові й доброти; ні миті не вагаючись, він віддав би життя, щоб порятувати з води мале кошеня.
Часто, коли Ольга приходила до нього в хатинку, він сидів на столі, латав стару сорочку або ж лагодив черевики. Юнак спалахував, наче маковий цвіт, затинався і метався кімнатою, ніби чогось шукаючи. А так він мав дуже бліде, аж зеленкувате, обличчя, всіяне веснянками. Та досить було Ользі сісти поруч з ним до столу, він ставав іншою людиною: притискав до боку лінійку, як кавалерист на коні притискає шаблю; голос набував сили, а в серйозних очах спалахував тихий вогонь, від якого Ользі — вона й сама не знала, чому — ставало затишно на душі. Схиляючись над зошитом, вона відчувала, як його очі майже з ніжністю пестять її.
Іноді, коли западали сутінки, він витягав з-під подушки старого засмальцьованого зшитка і вголос читав Ользі вірші. Зі смаком та знанням справи, юнак вибирав їх з добірок найталановитіших поетів; коли ж декламував, його виснажене обличчя світилося захопленням, ба, навіть красою, а голос змушував стискатися її серце.
У день народження Ольги батьки запросили його до святкового столу. Після вечері господарі очікували в гості декілька родин, що мешкали по сусідству. Десь перед обідом Ольга зійшла в сад, назривала з буйних рабаток розмаїтих квіток для букета, щоб прикрасити стіл. Раптом перед нею виринув пан Тубал — у білих панталонах, білій камізельці, з білим метеликом на шиї та в тонкому чорному фракові. Рідкувате каштанове волосся було гладко зачесане назад, від нього пахло мускусом. Юнак пробурмотів кілька поетичних рядків і, тремтячи усім тілом, подав Ользі маленького пакуночка, якого він знічено вийняв з-за пазухи. Ольга не сміла звести на нього погляду, розгублено подякувавши, втекла додому, а там, сміючись від утіхи, кинулася в обійми матері.