— Я вмру так, як жила, — всміхаючись, відповіла стара. — Поруч старого Баррі ляже пишна наречена. — Вона закрила віко скрині й зітхнула, — А втім, я воліла б, щоб Брюс Енсті чи хто інший з моїх давніх коханців лежав поруч мене в глибокій темряві й розпався зі мною разом на порох, — оце і є справжня смерть!
Вона глянула на Сексон: погляд її був розпалений алкоголем і водночас зневажливо-холодний.
— За давніх-давен, коли ховали великих людей, з ними разом закопували живцем і їхніх рабів. А я, серденько, беру з собою тільки свої покраси!
— Виходить, ви не боїтеся смерті?.. Анітрохи?
Мерсідіз рішуче похитала головою.
— Смерть шляхетна, добра, ласкава. Смерті я не боюся. Я боюся тільки людей, боюся того, що вони зроблять зі мною після смерті! І тому я готуюся до неї завчасу. Вони не дістануть мене, коли я помру.
Сексон зніяковіла.
— Але ж навіщо ви здалися їм після смерті? — сказала вона.
— Ого, ще й як здамся… — відказала Мерсідіз. — Ви знаєте, що роблять із бідними старими людьми, які не мають грошей на похорон? їх не ховають. Ось послухайте-но. Ми — я і він — стояли якось перед великими дверима. То був дивний чоловік — він був професор, а мав би бути пірат, він читав лекції в аудиторії, а мав би брати приступом мури ворожих міст або грабувати банки. Він був стрункий, як Дон Жуан, руки мав міцні, мов криця. І мов криця був міцний його дух. Він був шаленець, ледь-ледь шаленець, як і всі мої кавалери… "Ходімо, Мерсідіз, — сказав він, — ходім подивімся на наших ближніх — і вгамуймося, і станьмо тихі й щасливі… тому, що ми не схожі на них, — що тим часом ще не схожі. А тоді повечеряємо з особливою, з диявольською насолодою і піднесемо за них чари золотого вина, і воно ще яскравіше зазолотиться після всього, що ми бачили. Ходімо, Мерсідіз!"
Він розчинив двері й повів мене за руку… О, то було невеселе товариство. Двадцять чотири тіла. Вони лежали на мармурових лавах, сиділи, сперті на підпори, а навкруги тиснулися молоді хлопці з блискучими очима й блискучими ножиками в руках і зацікавлено зиркали на мене.
— То все були мерці? — вирвалося з пересохлого горла Сексон.
— То все були мерці — злидарі, моя голубонько. "Ходімо, Мерсідіз, — сказав він. — Це ще не все: є тут таке, що звеселить нас ще дужче". І він повів мене вниз, де були чани, — чани з розсолом, голубонько. Я не боялася. Я тільки дуже яскраво уявила собі, що чекає на мене, коли я вмру. І скільки там лежало мерців, — наче свинина в розсолі!..
У цю мить згори прийшов наказ: "Прислати жінку; стару жінку". І чоловік, що порався там, нахилився над чаном, щоб її виловити. Спершу він виловив чоловіка; тоді знову почав мацати гарбом, і знов упіймався чоловік. Служник поспішав і почав бурчати. Нарешті він витяг з розсолу жінку, — з лиця вона була стара, він задовольнився.
— Це неправда! — скрикнула Сексон.
— Я бачила це все, голубонько, на власні очі. Тому й кажу: не бійтеся божого гніву після смерті, бійтеся тільки отих чанів з розсолом! Отож коли я стояла й дивилася, а той, що привів мене туди, поглядав у мій бік, усміхався і запитував, і заворожував мене своїми шаленими чорними, мудрістю стомленими очима — я вирішила, що така могила не для мого тіла… О, я люблю своє тіло; а як його любили інші! Га-га, чани з розсолом не для моїх губів, що знали стільки цілунків, і не для мого тіла, що дарувало стільки кохання!
Мерсідіз знову підняла віко скрині й помилувалася на своє погребне вбрання.
— Оце ж я й справила собі все для непробудного сну. Ось у цьому я й лежатиму в домовині. Якийсь давній філософ сказав: "Ми знаємо, що мусимо померти; але не ймемо тому віри". Та старі люди доймають тому віри. Доймаю і я.
Голубонько, пам'ятайте про чани з розсолом і не гнівайтеся на мене за великі комісійні. Щоб урятуватися від чанів, я не спинилася б ні перед чим!.. У вдови видерла б останній гріш, у сироти останню шкоринку хліба, в мерця мідяк украла б з повіків.
— Ви вірите в бога? — через силу спитала Сексон, скута холодним жахом.
Мерсідіз спустила очі й знизала плечима.
— Хто зна, чи є він. А я тим часом спочиватиму безтурботно.
— А кара? — І Сексон пригадала собі життя старої, що здавалося їй химерною казкою.
— То неможлива річ, голубонько. Якийсь давній поет сказав: "Бог таки добрячий хлопець". Колись я побалакаю з вами й про бога. Але ви його не бійтесь. Бійтеся тільки чанів з розсолом і того, що люди можуть зробити з вашим гарненьким тілом після вашої смерті.
РОЗДІЛ VII
Їхній теперішній рівень життя став непокоїти Біллі: йому здавалося, що, як на його платню, вони живуть занадто розкішно. Гроші у банк відкладають, за меблі щомісяця сплачують, за помешкання теж, харч добрий; і звідкись Сексон бере гроші ще й на матеріал для свого шитва. Він не раз пробував допитатися, як це пояснити, але замість відповіді Сексон тільки загадково всміхалася.
— І як це ти викручуєшся з грішми? — почав він одного вечора.
Він розкрив був рота щось запитати, але змовк і хвилин п'ять сидів насуплено, про щось міркуючи.
— Скажи, будь ласка, — озвався він нарешті,— куди подівся отой гарненький чепчик, що завдав тобі стільки клопоту? Я його й разу на тобі не бачив, а для малого він же завеликий.
Сексон вагалася; зціпивши губи, вона лукаво глянула на чоловіка. Брехати їй завжди було важко, збрехати ж Біллі було й зовсім неможливо. Вона помітила, як його затьмарені очі ще дужче затьмарилися, а обличчя стало суворе й похмуре, як завжди, коли його щось прикро вражало.
— Скажи мені, Сексон, ти ж… ти… не продаєш своєї роботи?
Сексон не втрималася і розповіла все, не минаючи ані ролі Мерсідіз Гігінс, ані її дивовижного посагу. Але Біллі не подався: він категорично заборонив Сексон шити на продаж.
— Таж я маю стільки вільного часу, Біллі, мій любий, — благала вона.
Він похитав головою.
— Дурниці! Я й слухати про це не хочу. Я взяв тебе і маю піклуватися про тебе сам. Ніхто не посміє сказати, що Робертсова дружина мусить працювати. Мені й самому ця думка нестерпна. Та й це зовсім і непотрібно.
— Але ж, Біллі,— почала вона знову.
— Годі! Це єдина річ, Сексон, якої я не попущу. Я не кажу, що мені не до вподоби гарні речі — ні, я їх дуже люблю. Вони мені чортзна-як подобаються, але тільки на тобі. Нароби їх хоч цілу гору, але для себе, і я на них охоче дам тобі, скільки треба грошей. Тепер я працюю собі цілий день, посвистую та думаю про хлопчика, та все радію, бо знаю, що ти сидиш удома і шиєш усяку всячину, і маєш з того неабияку втіху. А як ти шитимеш на продаж, то все піде під три чорти. Жінка Робертсова не повинна працювати на інших. Я пишаюся цим твоїм шитвом тільки перед собою. А зрештою, це ж тобі не потрібно.