— Та начебто ні… Він провів мене до хатини. Я заснула… Більше нічого не пам'ятаю.
— Ну от, — невесело підсумував я. — Прощавайте, ліки від зміїних укусів. Прощавайте назавжди! Тепер, коли Кінтля більше немає, ніхто не розкриє таємницю.
— Так і мені здається, — погодився Дон. — А проте… Щось же діялося в тій клятій халупі. Не годину там лишалася Майра, і не дві. Засинаючи, вона була сама. Коли ми виламали двері, в хатині вже був бісів чаклун. У всій цій історії є щось недомовлене, щось непевне… — Він пошкрябав підборіддя і, рвучко підвівши голову, кинув на дівчину гострий погляд. — Ви не відчуваєте в собі ніяких змін? — спитав її обережно.
— Відчуваю, — глузливо погодилася Майра. — За ці три дні мій нещасний організм постарів рівно на три дні. Що з вами, Анселю? Чи не ваблять вас Боглеві лаври?
— А що, як сказане Боглем — правда?
— Ну от, — зітхнула Майра. — Уже двоє перегрілись. Треба б надіти на вас гамівні сорочки, поки ви не зробилися небезпечними.
Я занепокоєно подивився на Анселя.
— До чого ви хилите?
Та, перше ніж він устиг відповісти, почувся тупіт копит, і в хмарі куряви на площу вилетів гурт вершників.
— Що це? — спитала Майра, озираючись через плече.
Я з жахом випростався. Усе ясно! Банда!
— Доне, хутко до телефону! Викликайте федеральний загін. Це бандити!.. А втім, не треба. Вони нас уже помітили. Однаково не встигнете.
Від групи відокремилися троє і попростували до веранди. Решта лишилися біля коней, пильно стежачи за нами. Попереду виступав гладенний здоровило. Коли він почав підніматися на веранду, сходи жалібно зарипіли в нього під ногами.
Бандюга зупинився в центрі веранди й пильно оглянув нас. В очах його спалахнув лихий вогник. Особливу увагу мордоворота привернула Майра. Він витяг шовковий носовичок і гучно висякався, не зводячи з дівчини погляду. Майра, в свою чергу, обдивилася його з ніг до голови, начебто анітрохи не злякавшись.
Здоровило підійшов ближче. Його супутники стояли трохи віддалік. Богль, відчувши щось неладне, вирішив нагадати про своє існування.
— Тобі чогось треба, чоловіче?
Його запитання лишилося без відповіді. Бандит засунув руку в кишеню.
— Хочу показати щось цікаве, — заявив він. — Куди це я його подів? — Нахмуривши брови, він понишпорив в інших кишенях.
— Може, воно сховалося в твоєму череві? — спитала Майра і, припаливши сигарету, жбурнула сірника на підлогу.
— Люба, чи не могли б ви трохи помовчати, — сказав я благально. — Зараз не найліпший час для балачок.
Здоровило витяг з кишені згорнуту газету і заходився її розправляти. Він подивився в газету, потім перевів погляд на Майру, і обличчя його осяяла вдоволена усмішка. Усміхнений крокодил… Моторошне видовище!
— Ну от! — нарешті промовив він. — Дуже цікаво! Дуже, дуже…
— Він любить погомоніти сам із собою, — зауважила Майра і позіхнула. — Це небезпечна ознака. Чи не піти нам спати?
— Ви слухайте, — порадив я. — Боюся, його монолог зацікавить і нас.
Богль втупився в здоровила, кліпаючи очима й бурмочучи собі під ніс щось нерозбірливе. Нарешті він розпростав широчезні плечі й проказав:
— Ніяк не збагну, що це за молодці.
— Я — Пабло! — мовив бандюга, скоса позирнувши на Майру. — Невже ви, чужинці, не знаєте, хто такий Пабло?
Ансель аж на виду змінився.
— Пабло? — перепитала Майра. — А, чула! Це, здається, такий масажний прилад.
Здоровило й далі посміхався.
— Літній сеньйор знає Пабло, еге ж?
Пабло знав не лише "літній сеньйор". Я теж чимало чув про цього негідника. Тому почуття, які охопили Анселя, знайшли відгомін і в моїй душі.
— Поясни тоді своїм друзям, що Пабло починає там, де нерішуче зупиняються Сапата і Панчо. Розкажи їм про мою владу в горах! І що сталося з тими, хто дозволяв собі непоштиво поставитись до мене. Про хлопців моїх розкажи, який це порох! Чого ж ти мовчиш, наче язика проковтнув, сеньйоре?
Онімілий Ансель безпорадно дивився на нас.
— Атож, це той самий… — нарешті видушив він із себе.
— Якщо Семюель збігає по свою гармонійку, ми зможемо влаштувати офіційну зустріч, — озвалася Майра, зневажливо посміхаючись. — Піднімемо прапор. А тоді вже підемо спати.
Я подумав, що наша метка дівуля накличе на нас великих прикрощів.
— Ви Майра Шамвей, еге ж? — ґречно поцікавився Пабло.
— Навіть ти мене знаєш? — Майрині очі широко розплющились. — Ось, нарешті, й до мене прийшла слава. А я потерпала!
— А ти, сеньйоре, Росе Мілан?
— А я сеньйор Богль, — прохрипів трохи протверезілий Сем і підвівся. — Радий познайомитись.
— Припни язика, собако. А то я тобі його швидко вкорочу! — Очі Пабло пронизували нашого приятеля, немов буравчики.
— Та хай тобі… — Богль налаштувався випустити чергу лайки.
Я під столом штовхнув його ногою і просичав:
— Мовчи!
Пабло, гучно тупаючи ногами, підійшов до столу і сів поруч з Майрою. Як на такого здоровила, рухався він навдивовижу легко. Майра гидливо відсунулася.
— Нам є про що побалакати, — мовив Пабло і потягся до глека. Тоді наповнив Майрину склянку червоним вином. — Вип'єш, а потім поцілуєш мене. Якщо тільки твої поцілунки не отруйні. — Він зареготав, розхитуючись із боку в бік.
— Не напружуйся так — черево лусне!
Пабло стиснув грубу склянку своєю величезною лапою і роздушив її.
Майра дала здоровилу ляпаса. У мені все аж завмерло.
Бандити на площі ступили кілька кроків до веранди. Декотрі вихопили револьвери. Пабло дивився на подряпану долоню. Обличчя його було темніше від ночі.
— Який я необережний…
— Нема чого виправдуватись, — не вгавала Майра. — Один мій кузен теж був недоумок. Бив і трощив усе поспіль. Їсти йому давали в металевому посуді. Бери приклад…
— Коли мої жінки поводяться зухвало, — задумливо промовив Пабло, — я саджаю їх голим задом на мурашник.
— Я не твоя жінка, барило! То чи не пішов би ти зі своїми шакалами десь далі?
— Не зважайте на неї, — озвався я. — У неї дуже своєрідне почуття гумору.
Пабло обмотав руку носовичком.
— Коли мої жінки дозволяють собі такі слова, я відрізаю їм язика. Гумор від цього тільки виграє, а жінка розумнішає.
Я вирішив, що мені слід активніше втрутитися до розмови.
— Ви, сеньйоре, певно, маєте бажання про щось поговорити з нами? — спитав я, пропонуючи бандитові сигарету.