Це відкриття вже насторожило її — і Лукерія Луківна заходилась перевіряти всі свої баночки, коробочки й шухляди.
Все і всюди було на місцях: у коробці з написом "Інструменти" лежали незаймані терпуги, молотки, викрути, свердла та багато іншого приладдя; з шухлядки "Ложки, виделки, ножі" теж нічого не пропало; навіть у бляшанці з етикеткою "Шурупи" ніхто нічого не торкав.
Та коли Лукерія Луківна почала обстежувати шухляду "Побутова хімія", то, крім пляшечки клею і соляної кислоти, вона не знайшла ще двох пачок синтетичного прального порошку, пляшки ацетону, бляшанки з силікатним клеєм, коробочки зі спиртовими таблетками й тюбика з пастою для полірування меблів.
Лукерія Луківна не відала, що й діяти!
Чоловіка вона вирішила не турбувати — він відсипався після другої зміни. "Та й чи варто казати йому? — засумнівалася Лукерія Луківна. — Напевне, я просто забула, куди все це подівала. Мабуть, у мене знову погіршилася пам’ять". І вона вирішила перед роботою зазирнути до лікаря, до якого вже колись зверталася.
Лікар дуже уважно вислухав скарги й заходився обстежувати відвідувачку. Він довго вдивлявся в її очі, відтягуючи то верхнє, то нижнє віко, стукав гумовим молоточком Лукерії Луківні то по правому, то по лівому коліну, й від того в неї так смішно дригалися ноги, що вона ледь стримувалась, аби не розреготатися. Після цього лікар кілька хвилин водив перед самісіньким носом Лукерії Луківни вказівним пальцем.
Скінчивши нарешті обстеження, він трохи походив кабінетом, раз по раз зиркаючи то на стелю, то на підлогу, то за вікно, а тоді сказав:
— Я нічого у вас не знайшов. Ви — цілком здорова жінка. А забудькуватість притаманна в тій чи іншій мірі всім, навіть мені. Я порадив би вам завести спеціальний зошит і надалі записувати в нього, що й куди ви кладете чи ставите. Це, гадаю, допоможе вам зосередитись і тренуватиме вашу пам’ять.
Висновок і порада лікаря заспокоїли Лукерію Луківну, й вона весело поспішила на роботу. А наступного дня придбала зошит, розлініювала його на дві колонки й підписала: над лівою — "ЩО", над правою — "ДЕ".
Тепер Лукерія Луківна щоразу, розставляючи речі, занотовувала, приміром, таке: "Що" — "Сіль", "Де" — "Баночка з етикеткою "Сіль". Або: "Що" — "Викрутка для швейної машинки", "Де" — "Коробка з етикеткою "Інструменти".
І це допомагало. Принаймні ніхто більше не куштував солоного чаю чи солодкого борщу.
Цілий тиждень Лукерія Луківна аж сяяла — як у неї все добре виходить! На радощах вона поновила навіть свої запаси побутової хімії, старанно при цьому занотувавши, що й куди поставила, і в перший же вихідний підклеїла капці Сидора Силовича.
Та ось настав понеділок. Лукерія Луківна вирішила влаштувати пральний день. Зранку вона замочила білизну і, поки та відкисала, приготувала обід, подивилась по телевізору повтор чергової серії телефільму "Слідство ведуть знавці" і прополола на городі картоплю. Тепер можна було братися й за білизну.
Вона розкрила шухляду з написом "Побутова хімія" — і прикипіла до місця! Шухляда була майже порожня!..
Лукерія Луківна побігла за рятівним зошитом, хоча чудово пам’ятала, що саме має бути в шухляді: адже лише позавчора вона поновила свої запаси.
Не вистачало багатьох речей: прального порошку, мастики для паркету, чотирьох пачок побутової соди, аерозолю з емальовою фарбою і — знову ж таки! — пляшечки з клеєм "Марс"!
На цей раз Лукерія Луківна не стала мовчати. Вона зазирнула в кімнату, де Сидір Силович, лежачи на дивані, читав газету, й вигукнула:
— Сидоре, біда!
Той неохоче відклав газету, поволі підвівся з дивана, всунув ноги в капці, як завжди прим’явши задники, солодко потягся й нарешті спитав:
— Де біда, яка біда?
— Там, на кухні! — злякано озирнулася Лукерія Луківна й повідала чоловікові про дивну пропажу.
— Тю, — махнув рукою Сидір Силович, коли дружина скінчила, — ото вигадала! Сама, напевне, кудись усе запроторила, а тепер панікуєш.
— Я не панікую, — образилась дружина. — Ось поглянь сам! — І простягнула чоловікові зошит.
Сидір Силович уважно перевірив записи і тільки головою похитав.
— Слухай! — зиркнув він раптом на похнюплену дружину. — А давай зробимо так: знов купимо все й поставимо в шухляду. Тільки в коробці з пральним порошком проколупаємо невеличку дірочку. І коли воно поцупить порошок, він буде сипатись через отвір, і ми побачимо, куди його занесено!
— Чудово! — вигукнула Лукерія Луківна і на радощах, що в неї такий мудрий чоловік, дзвінко цмокнула його в колючу щоку.
Так вони й зробили перед тим, як піти на роботу.
А наступного ранку Сидір Силович, тільки-но прокинувся й вийшов на кухню, щоб поставити чайник, — так і закляк із розкритим від позіху ротом: від шафи з "Побутовою хімією" бігла тоненька смужка білого прального порошку і зникала за порогом!
Сидір Силович, тамуючи подих, поманив пальцем дружину, й вони навшпиньки подалися по сліду.
Біла смужечка вивела їх у садок, повілася трохи поміж деревами й сховалася під дверима старого сараї, що стояв у глибині саду, за будинком.
Цим сараєм вони не користувалися вже років чотири — від останнього ремонту в хаті. Тоді в сарай позносили всякий домашній непотріб, котрого виявляється завжди багато в час ремонту, і замкнули сарай на важезний замок. Сидір Силович, якщо бути відвертим, навіть не пам’ятав, куди подів від нього ключ.
І от зараз вони з дружиною стояли перед дверима сараю та спантеличено переводили погляди з тоненької цівки порошку на важкий іржавий замок.
Постоявши так кілька довгих хвилин і почухавши досхочу потилицю, Сидір Силович нарешті відважно ступив уперед, узявся за дверну ручку — і відскочив від несподіванки! Замок тихенько клацнув і впав на траву, а двері з ледь чутним рипом розчинилися, відкриваючи таємничу напівтемряву…
Розділ другий
ВИНАХІДНИК ХРИСТОФОР ТЮЛЬКІН
У цей час учень третього "А" класу Христофор Тюлькін сидів на уроках і гірко розмірковував, що ж йому сьогодні робити.
Річ у тім, що його ось уже місяць переслідував здоровило-восьмикласник на прізвисько Бевзь. Він мешкав на тій же вулиці, що й Христофор, і вважався грозою всього кварталу.
Бевзь таки справді був здоровилом, особливо в порівнянні з худеньким, тендітним і капловухим Христофором, окуляри якого весь час сповзали з його малесенького, наче кнопочка, носа. Бевзь був не по літах високий, вищий на дві голови за Тюлькіна, мав довжелезні, наче в мавпи, руки, на яких буграми проступали м’язи. Та й взагалі, його зовнішній вигляд справляв гнітюче враження на всіх навколишніх хлопців.