Перед судом стояло десять чоловіка бурлак. То не були ті обідрані, замлілі, миршаві бурлаки, які пробувають по українських сахарнях. Перед судом стояли здорові високі люди, повбирані в гарну одежу. Між усіма бурлаками визначався Микола своїм зростом, своїм рівним станом і гордим, сміливим поглядом. Його не зігнула недоля й тяжка неволя. Його брови і вуса чорніли, а голова вже ніби снігом припала. Виски й тім'я ще чорніли й лисніли, і тільки ніби білим пилом припали, а сивина обхопила його голову, ніби білим вінком, як буває у чорнявих людей з цупким густим волоссям. Він став високий та поставний чолов'яга з дужими руками, з широким станом. На його міцних руках було видно ніби дротяні напружені жили. З-під густих низьких брів блищали невеликі темні горді очі. Вид в його був сміливий. Чорні довгі вуса висіли, як дві гадюки. Вид його був одкритий, неначе випнутий. Ні один пружок лиця не ховався десь всередину; тільки очі лежали глибоко в ямках, ніби поховались десь під бровами, й виглядали звідтіль і розумно, й хитро, й сміливо, й гордо, та все дивились скоса в бік, ніби казали, що вони нікому не ймуть віри. Інші бурлаки, побачивши свого пана, стояли похнюпившись. Здавалось, ніби вони побачили свою смерть, що підняла над їх головами залізну замашну косу.
— Як вас звуть? — спитав суддя в Миколи.
— Я Іван Посмітюх, — промовив Джеря неохоче низьким голосом, ніби з домовини.
— Він зветься Микола Джеря! — крикнув Бжозовський, не втерпівши, і заблищав своїми сірими круглими витрішкуватими очима.
— Якого ти вєроісповєданія? — питав далі суддя по-великоруській.
— Бассарабського, — сказав Микола, не зрозумівши слів судді й думаючи, що він його питає про губернію.
— Я не про те питаю. До якої церкви ти ходиш? — питав далі суддя.
— Часом ходжу до кривдянської, а часом до акерманської, як трапиться.
— Та не про те мова мовиться. Якої ти віри? — питав суддя вже сердито.
— Якої ж я віри... християнської, такої, як і люди, — сказав Микола.
— Звідкіль ти родом? Де жив твій батько і як твій батько звався?
— Я таки тутешній з діда й з прадіда. Я родом з Кривди. Батько мій звався Посмітюх, і діда люди дражнили Посмітюхом.
— Він родом з Вербівки, з Київської губернії. — обізвався пан. дивуючись з Джериних слів.
— Я в Вербівці зроду й не був і навіть не знаю, де вона знаходиться і до якого пана належиться, — тихо обізвався Микола.
— Ти втік з Вербівки вже тому буде більше як двадцять год, — сказав пан.
— Може, хтось коли і втікав, тільки не я, — гордовито сказав Микола, — я не волоцюга й не пройдисвіт.
Суддя розсердився, покинув питать Миколу й обернувся до інших бурлак.
— А вас як звуть? — спитав він у другого чоловіка.
— Я Грицько Посмітюх.
— Ви не родич Іванові Посмітюсі?
— Я його син, — сказав бурлака дуже тихо, спустивши зовсім очі додолу. Йому, очевидячки, ніяково було брехати, та недоля силувала до того.
— А вас як звуть? — обернувся суддя до третього бурлаки.
— Я Карпо Посмітюх, — обізвався чоловік несміливо.
— Ви не доводитесь родичем цим двом Посмітюхам? — спитав суддя.
— Я Іванів брат, — неначе крізь сон промовив чоловік, зовсім похиливши голову, бо він був записаний в Кривді Миколиним братом.
Суддя спитав четвертого чоловіка, а далі п'ятого. І ті назвали себе синами Миколи Джері.
— Та й багацько ж у вас, чоловіче, синів, та ще й немолодих! — промовив суддя, сміючись, і з ним разом зареготались усі судчики.
Пан тільки витріщав очі на ту комедію і не знав, чи ті люди жартували, чи зовсім подуріли.
Другі бурлаки звали себе усякими прізвищами, якими їх позаписували в акерманських селах, але не тими, що їх звали у Вербівці. Пан насилу постеріг ту штуку.
Суддя заглянув у пашпорти. В пашпортах були такі самі прізвища, якими бурлаки себе називали. Він звелів одвести бурлак до тюрми, а на суд привести того старосту й писаря, що видавали пашпорти. Суддя знав, як робилось таке діло в Акерманщині, і тільки реготавсь.
Знов москалі одвели бурлак в тюрму, їм забажалось лучче йти на Сибір, ніж вертаться у Вербівку до пана. Вони знали, що пан не дурно приїхав і дурно не поїде додому. Бжозовський знов мусив ждати кінця того суду і вже не радий був, що виїхав з дому. Він тільки тішив себе тією думкою, що дасть Миколі кілька сотень різок, помститься над ним і оддасть його в москалі.
В той час, як бурлаки досиджували свій час у тюрмі, сталось велике й несподіване для бурлак діло. Прийшла народна воля, і панщина навіки загинула. Чутка про ту волю ще не дійшла в акерманський закуток, не дійшла до тієї тюрми, де поневірялись і нудьгували бурлаки. Але пан Бжозовський почув про те діло і ніяк не йняв тому віри.
Знов одчинились двері в тюрмі; знов москалі повели бурлак на суд. На суді вже стояв і староста й писар з Кривди. Там вже був і пан Бжозовський.
А тим часом прийшла оповістка про визволення селян од панщини. Про це вже оповістили в церквах тієї неділі. Суддя бачив, що бурлацьке діло розв'язувалось тепер зовсім інакше. Бурлаки стояли ніби під шибеницею. Суддя вийняв лист про волю й голосно прочитав його. Бурлаки нічогісінько не втямили через ту мову.
— Чи зрозуміло для вас, за що я прочитав? — спитав він у бурлак.
— Ні, пане! — обізвались вони.
Суддя почав товмачить їм, що вони од того дня вже вольні, не панщанні, а коли хочуть мати поле, то щоб хутчій вертались не до Кривди, а до своєї господи, звідкіль вони повтікали. Бурлаки стояли ні живі, ні мертві; одначе ні один з них не йняв судді віри, і кожний мав на думці, що їх хитро дурять.
— Ну признавайтесь тепер, чи ви справді Посмітюхи? — жартував суддя. —— Ви тепер не панщанні, а вольні, і вертайтесь, коли схочете, й додому.
Бурлакам здалось, що суддя підходить тільки до них штуками, щоб допитаться, хто вони такі.
— Ні, пане! Ми таки Посмітюхи з батьків, з дідів, з прадідів! — сказав Микола.
— А як я дам вам пашпорти на волю і звелю вам йти до господи, ще й панщини не робить.
— Воля ваша! Ми таки кривдянські. Посмітюхи з дідів і прадідів, — знов сказав Микола. — Наша батьківщина й дідизна, і наша держава в Кривді. Суддя махнув рукою, а пан Бжозовський стояв тепер ні в сих ні в тих, як стояли нещасні бурлаки з початку суду.