— Хотілось би, не можна й висловити, як хотілось би,— відповідав Коцюбинський.— Чотири місяці капрійського існування, звичайно, підняли мене... Зараз мені хоч у солдати — не забракують. А повернуся до Чернігова — і хто знає, як воно там буде. Завжди траплялось гірше, ніж передчувалося. Встигнути б закінчити нову книгу... Три роки готуюся, матеріал, як скарб, бережу... Хочу народних героїв відтворити. Не може ж того бути, щоб і цього мені не дано зробити...
Було пізно. Вони повернули на віллу.
Вранці Михайло Михайлович проводив Горького до пароплава.
Перегукувались біля берега рибалки. Кілька пасажирів, не поспішаючи, несли чемодани. Задимів пароплав. А над усім цим голубіло напрочуд ясне капрійське небо, гомоніло на березі птаство і линула запашна березнева повідь.
Треба було прощатися. Обнялися. Тричі поцілувались. І ще раз обнялися, наче прощались назавжди. Ідучи за носильником, Горький витирав очі.
Довго ще, стоячи на пристані, бачив Михайло Михайлович чорного бриля в піднесеній руці Олексія Максимовича. І, стискаючи в руках томик творів, подарований на прощання Горьким, Коцюбинський поволі пішов до вілли. Коли очі його проясніли, прочитав: "Михаил Михайлович, очень рад я, что встретил Вас и очень полюбил славную Вашу душу".
І вже згори Михайло Михайлович ще раз оглянувся на море. Та за деревами голубіло тільки небо, в якому розтавала хмарина чорного диму з пароплава.
XI. ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА ГОДИНА
"...з мого почерку ви переконаєтесь,
що я досяг двадцять четвертої години".
Ромен Роллан. "Мікель Анджело".
Відома університетська клініка на Бібіковському бульварі — ось куди привела його нарешті жорстока доля, що поволі і рішуче йшла по своїй спіральній путі ближче й ближче до кінця.
Виснажений вкрай, з важким і гнітючим почуттям, Коцюбинський ледве знаходить сили переступити поріг знаменитої лікарні. Специфічний дух клініки здається йому в цю хвилину подихом невблаганного кінця, апофеозом страдницького шляху людини, що за ціле життя не зазнала щастя.
Може й не слід було йому цього літа після Капрі їздити в Карпати. Не по силі для нього була ця подорож. А літо в Криворівні випало жорстоке — дощове, холодне. Це було небезпечно, і друзі відмовляли його від подорожі. Але для нової книги бракувало кількох спостережень. Ще кілька рисок, кілька розмов з легінями і "челядинкою", кілька співанок — і правда про гори, полонини, як щире золото, засяє під його пером!.. Не втримала родина, не втримали друзі, а кохана, хоч і одмовляла, та знала його краще за всіх — не одрадиш...
Холодні дощі, тумани і високі полонини збавили йому сили, і — хто знає? — якби послухався він поміркованих, тверезих порад, то, може, і не довелось би переступати в цей час порога клініки...
Наближався мінливий жовтень. Окремі прозорі дні — як чудові просвіти в інший світ, в світ руху, боротьби, любові... Сонце за вікном палати вабить його, як розквітлий соняшник з українських полів. І, подібно соняшникові, Коцюбинський з ліжка повертає обличчя до проміння, неспроможний встати, знесилений і блідий сонцепоклонник. І в ньому знову прокидається почуття, що не вмирало в його серці ніколи, хоч і засинало часто під вагою життєвого тягару. "Серце спокійніше залюбки приймає дрібні радощі життя: промінь сонця в вікні, букет квітів на столі, занесений друзями, людську ласкавість і увагу",— пише він до Марини.
А за вікном уже міниться настрій природи. Немов на саме серце насуваються важкі, повільні хмари. Шумить ва стіною Ботанічний сад, і проти вікна хитається ще не зовсім оголене верховіття, скидає вже непотрібні йому оздоби. Мжичка запинає світ за вікном. І десь у цій мжичці метушаться його друзі і знайомі, хвилюються, сперечаються, прагнуть... Кожен виборює собі право на свій куток у широкому і вільному світі.
У нього тепер є час подумати і про свій шлях. Невже і він був серед цієї метушні? І здається йому, що якось інакше, не так, як інші люди, пройшов він своїми полонинами. Тиху Сіверянську вулицю в Чернігові тільки зрідка будили бурі. Та він, як досвідчений метеоролог, завжди стежив за циклоном, вивчав його силу й шляхи, завжди готовий сам піти йому назустріч.
І ось раптом довколишній світ немов уперше довідується про хворобу одного з улюблених своїх письменників.
В газетах друкуються відомості про стан його здоров'я. Сила знайомих і зовсім не відомих йому людей, занепокоєних хворобою свого письменника, надсилають йому до клініки привіт і найкращі побажання. Він хоче і не може відповісти всім.
Обмежується двома-трьома словами подяки. Але й так не має можливості одписати на всі листи.
Їх, людей, що, схвильовані і засмучені, приходять до його ліжка, далеко-далеко більше, ніж він уявляв. Невистачає часу, щоб прийняти всіх і потиснути їх дружню руку.
Святами, коли люди мають вільний день, у палаті Коцюбинського особливо людно і шумно. Надворі пізня осінь, а палата кожного дня заквітчується прекрасними живими квітами. Їх приносять багато. Ставлять на стіл, на вікна і просто долі. Палата нагадує оранжерею. Він любить квіти.
На столі росте гора книжок. Він ніколи не зможе їх прочитати!.. Щодня — між третьою і шостою — приходять друзі і дарують нові — в дорогих і дешевих оправах, товсті і тонкі томи, сповнені людської мудрості чи їдкої жовчі, розпачу і безнадії.
Він читає досхочу. Часу досить!.. Він читає над міру і, жартуючи, говорить, що в лікарні робиться день у день розумніший. "Іноді чудесно отак розважитись... Прекрасні люди відвідують мене щодня, приносять мені все, що я люблю — квіти, книжки, самих себе. В вікно заглядає те ж сонце, що й вас гріє,— і від того здається ще тепліше і ласкавіше",— ділиться він настроєм з Олексієм Максимовичем на Капрі.
Спеціалісти з хвороб серця — професор Образцов і його помічник доцент Стражеско — сумлінно відвідують хворого щодня. Вони стежать за найнепомітнішими проявами його хвороби. Популярність хворого підносить в них почуття відповідальності. За хворим палати номер дев'ять установлений особливий догляд. Він один має окрему палату в тихому спокійному кінці коридора. Спеціально для нього готується дієтична страва. В пресі друкуються повідомлення про стан його здоров'я.