І раптом настрій її мінявся так само, як і мотиви пісень, і поведінка.
Потім знову несподівано вона покидала хандру й починала кокетувати.
— Подобаються вам мої перли?
— Так.
— Це чоловік подарував мені в день іменин. Вона спинила Коцюбинського і, демонструючи перед ним разок перлів на своїй гарній шиї, тягнулася до нього обличчям.
— Ні, ви спробуйте на вагу — справжні... Сава Гаврилович для мене нічого не шкодує... Що? Ви боїтеся торкнутися цієї цяцьки на шиї вродливої жінки?.. Соромтеся, європеєць...
Вона тягнулася до нього, вимагаючи спробувати перли на вагу. Коцюбинського обдавало тонким запахом її духів, сліпили її разючо-білі, виплекані зуби, напівзаплющені очі манили. Вона вже говорила зниженим, змовницьким, похітливо-тремтячим голосом. Вже мало міркувала над своїми словами і лепетала, вкладаючи в слова не думки, а тільки своє хвилююче почуття.
— Ну, візьміть же, спробуйте, переконайтеся, що справжні... Візьміть... Спробуйте... Ну, я вас прощу, бачите, прошу... Вимагаю!.. Це треба...
І Коцюбинський не відчував відсутності смислу в її божевільній мові... Він хотів, щоб зрештою кінчити з цим, злегка торкнутися до низки її перлів. Та вона схопила, забувши про все, його руки й закинула собі за шию, вмить сама обняла його за шию й немов прилипла до нього, її майже заплющені, скаламучені очі і відкриті пристрасні губи ламали опір. Вона повисла на його шиї. Він одірвався від неї і набрав повітря в груди. Потім підняв кашкет та її ридикюль з землі. Пішов. Вона вмить наздогнала його і взяла під руку. Важко дихали її затиснуті в корсет груди. Вона задихалась.
Коли Хоменко й дехто з гостей обернулися, почувши кроки, то побачили Коцюбинського з ридикюлем в руках і Розалію Юхимівну, що безтурботно наспівувала собі і збирала кільканадцятий букет вогняного кленового листя.
— Савонаролочко, ось і ми!.. — защебетала вона ще здаля до чоловіка.
— Тепер, моя трояндо, я заберу від тебе Михайла Михайловича. У мене до нього справа. Ти не заперечуєш?
Вона про щось думала мить, потім перекусила надвоє корінець листка і мовчки здвигнула плечима. Хміль її пройшов.
Михайло Михайлович був радий. Він мав аж дві вигоди: позбувся небезпечної жіночої компанії і залишався з Хоменком сам на сам.
Та склалося інакше.
До них причепився зовсім п'яний чоловік Хоменкової сестри, власник оптового магазина в Києві, його кругле, як повний місяць, обличчя вилискувало від поту. Він уже встиг набриднути всім гостям своїми розмовами і збирався причепитися до відомого письменника Коцюбинського.
Хоменко був завжди заклопотаним ділком і мало зважав на свою зовнішність. Новий дорогий костюм, що вибирала йому дружина, висів, як лантух. Галстук висмикнувся з-під жилетки і безпорадно метлявся в повітрі. Він не помічав нічого.
Всі троє сиділи долі, на килимі. Перед ними на серветці стояло вино, бокали і бісквіти. Пив Хоменків шуряк і зрідка сам господар, що, проковтнувши чарку, тут же визнавав сам:
— П'яний капіталіст — винятково вульгарне явище...
— У лісі... — додавав шуряк,— а в пристойному ресторані — навпаки...
— Образу, Михаиле Михайловичу, ношу я в серці На нашу інтелігенцію.
Він виймав з різних кишень то одну, то другу хустку і витирав собі чоло й широку лисину.
— Образу... і немалу!..
— Це з українським гербовником?
— Ви вже знаєте?
— Мені Розалія Юхимівна розповіла.
— Копійчана справа,— вставив своє Хоменків шуряк,— не варто звертати уваги... Я б за цю справу не дав п'ятака.
На нього зовсім не зважали.
— Копії і фотографії документів та портретів, що я надсилав, мені повернуто з припискою: "Не можуть бути використані". А чому? Що я — вискочив, як Пилип з конопель?.. Ні. Хоменки при Богдані були в сотниках. А одного Зиновій-Богдан надсилав до Туреччини дипломатом. А в князя Паскевича-Еріванського правою рукою хто був? Хоменко... Та, зрештою, в мене ціла гора документів! Мені кажуть: подавайте в сенат, геральдію... Нащо це мені? Хіба славний український рід — не рід дворянський?.. Я не за цим обстоюю. Хоменки зробили для України багато. А що сенат не затвердив моєму дідові родовий герб, можна друкувати й "незатверджений". Я сам зробив немало для української культури. І ви, Михаиле Михайловичу, перший цьому свідок.
Він прозоро натякав на те, що підтримував "Просвіту" грішми.
Михайло Михайлович промовчав.
— Наша інтелігенція,— провадив своєї Хоменко,— не вміє цінувати тих, хто допомагає рідній культурі. Нас оцінить наш народ. До національної культури він не доріс, але ми створили національну промисловість, ми дали йому роботу й хліб.
— Єрунда! — знову встряв до розмови Хоменків шуряк.— Мій молодший прикажчик одержує більше, ніж на твоїх тютюнових фабриках майстер. Я не маю подяки від свого прикажчика, а ти від свого майстра... На них не треба зважати. Вважайте тільки на себе.
Що вам треба, те й робіть... Щождо того, щоб довести свій рід, то це нісенітниця. От гільдії — це я ціню!.. Та побачивши, що його намагаються не слухати, він з п'яною байдужістю махнув рукою:
— А ч... ч...орт з вами!.. — і подався до гурту з пляшкою в одній руці і келихом у другій, розхлюпуючи з пляшки вино.
Тимчасом Сава Гаврилович розкривав свої думки, з якими, певне, носився давно:
— Народ! Наш бідний народ! Пригадуєте, Михаиле Михайловичу, рядки Бориса Дмитровича:
Убогії ниви, убогії села,
Убогий, обшарпаний люд...
Дуже гіркі рядки, а правдиві... Та й справді, що може дати земля народові? Злидні — і більш нічого. Народові не потрібна земля — вона однаково ж веде його до вимирання. А врятувати народ хтось мусить!.. Тільки не земля — вона вимагає поту, щоб родити, і висисає з бідного народу всі сили. Народ мусить ненавидіти землю! Нехай поміщики люблять землю — на ній стоять їх палаци. Вона дає їм багатство... Народ мусить іти на фабрику... Тут його порятунок. У мене чорнороб живе краще, ніж заможний селянин, їй-бо... Не вірите?
— А хто ж,— запитав Коцюбинський,— буде постачати вам сировину?
Почувши про сировину, Хоменко знову згадав про десять вагонів тютюну, що вислизнули в нього з-під рук, і на душі в нього стало гірко. Та це лише на одну хвилину спинило його промову. І він відповідав Коцюбинському: