МІЙ ПРАПРАДІД
(Із записок професора). ФАНТАЗІЯ
Чогось подібного я ніколи не сподівався; я був у гостях у свого прапрадіда! Подумайте: він помер 1738 року, а я з ним бачився 1895 року, на самий святий вечір! Чи не чудно? Ажеж, чудно воно, а таки я правду кажу.
Привіз я собі, знаєте, з родинного міста різні історичні документи, бо думав писати історію свого міста. Були там і пожовклі пергаменти з підписами польських королів та з великими печатками у бляшаних коробках на шовкових мотузках, були різні цехові і братські книги і старі метрики, що починалися в 17 столітті,— все самі німі свідки минувших безповоротно часів.
Перед самим святим вечором я кінчив переглядати метрики. Немов по старім кладовищі я блукав. Щораз нові імена міщан, а що літ кільканадцять або кілька-десять — ім'я нового священика, що списував ті дати радості і смутку, уродин, весілля і смерті, все тими самими словами у свої книги, поки і його власне ім'я не опинилося в книзі померших. Кілько ж то тих імен і прізвищ? Цілі покоління! Де вони? Де слід із них? Старе кладовище, на якім вони спочили, лежить, зрівняне з землею, ще й досі трохи не по самій середині міста, що за сотню минувших літ дуже розрослося; на тім кладовищі красуються донині старі липи, що запам'ятали минувші століття, плакучі берези і високі тополі. Там тепер ніхто не глядає могилок свояків, там тепер веселі люди ходять на проходи...
Ціле пополуднє я стратив, заким у тих бібулистих книгах віднайшов свій родовід. Лише літописці зрозуміють ту дивну цікавість, яку я відчував, шукаючи німих дат у німих книгах, і то вдоволення, яке дають ті дати, зложені разом! А то ж історію власної родини складав я собі!
Мій прапрадід! Так мені якось чудно, якось весело стало, коли я віднайшов день його уродин. Року 1676 по Христі дня 5 мая від батька Григорія і матері Катерини родився син Андрій, мій прапрадід. Кумами були міщани, яких рід уже давно вимер... Та ще сказано, що батько мого прапрадіда був іпдиіііпив.
Іпдиіііпив! Що се значить? Здається мені: зарібник. Дивлюся у латинський словар; так, є! Значить, зарібник, або комірник. Бідний мій прапрадід, жаль мені його, але заразом і легенький усміх вдоволення промикається по моїм лиці; тішить мене, що я, праправнук бідного комірника,— доктор філософії і професор історії при гімназії! Малий се поступ в історії родини, що аж по двох сотнях літ один потомок її не зазнає гіркої долі зарібників, але все ж поступ є. Я немов бачу перед собою прапрадіда і його усміх вдоволення на старім поморщенім лиці; тішиться старий своїм праправнуком...
В убогій і не своїй хаті зарібника чую веселий спів; се обходять хрестини мого прапрадіда, скромні, але веселі хрестини першого сина. Прапрадід походжає такий радий та все кумів припрошує до гостини, а мій прапрадід у колисці кричить так грімко, як старий. Сильний хлопчисько буде...
Як йому велося, бідолашному синові зарібника, мому прапрадідові дорогому, а незнаному?.. Минувшість мовчить: літописці, що записували не раз пригоди не гідних доброго слова людей, не записали про мого прапрадіда нічого. А мені так цікаво було би се знати!..
Шукаю другої дати з його життя... Року 1697 мій прапрадід, уже рільник, женився. З далекої минувшини доходить до мене глуха, мов у фонографі, але весела гра музики; я не бачу дружини весільної, але аж сюди, у затишну, теплу мою хатину, долітають до мене звуки старосвітських весільних пісень і заливиста гра скрипака, гудіння баса і бренькіт решітки з дзвіночками... Молоденький 21-літній мій прапрадід танцює із своєю ще молодшою жінкою, моєю прапрабабусею. Як вона звалася? Анна Турська... Роду сього у моїм місті вже давно нема; мабуть, вимер...
Як весело грає музика!..
І з якимось трепетом і смутком шукаю я третьої, німої і сумної, дати з життя мого прапрадіда — дня і року його смерті. Перекидаю байдуже довгий спис людей, що померли за сорок один літ, і находжу... Року 1738 на сам святий вечір — як зазначив уважний єрей Дарморос — мій прапрадід помер!
На сам святий вечір!.. Сумні свята мала родина мого прапрадіда! Здалека, з глухої, забутої минувшини, немов із забитого кута довженної темної пивниці, долітають до мене веселі коляди хлоп'ячі на улицях мого родинного міста, а з убогої хати мого предка — голосіння нещасної жінки і дітвори.
На сам святий вечір... Літ тому сто п'ятдесят і сім!..
Як він виглядав, мій прапрадід? Як він жив?.. Німі три дати з одного життя лежать переді мною і нічого не кажуть. Мій прапрадід... Як трохи не байдуже читаю я ті три дати з його життя; здається мені так, якби я лиш свою цікавість бажав заспокоїти, а сльоза жалю не являється на очах моїх. І коли мені чого сумно, то того, що колись так буйдуже читатимуть у метриках німі дати і з мого життя, навіть, може, не три дати, тільки дві... Уродин і смерті.
Шелестять бібулисті картки старих метрик, перевертані моєю рукою... Старосвітське письмо мерехтить мені перед очима. Снуються думки у початках 18 віку; на тлі неспокійних часів, нападів турків, пановання польської шляхти, бачу дрібне, незамітне, буйдуже для всіх житє чоловіка, так мені близького, а так мому серцю, моїй уяві далекого, бо незнаного...
Входить у кімнату мій слуга.
— А ви, пане професор, не думаєте святкувати? — питається.— Вже сьома година.
— Вже сьома?
Дивлюся на годинник: справді, вже сьома. Ото засидівся я, від обіду аж до вечора!
— Може, вам чого потрібно?
— Ні, нічого! Затопи лише добре в грубі. Там мороз надворі ?
— О, ще й який! А звіздно як!
Одягнувшись у хутро, я вийшов на місто. Треба було десь повечеряти. Куди іти? Ну, вже ж куди нежонатому чоловікові іти, як не в трактир?
В трактир! На святий вечір! Га!.. Годі інакше!
Але так мені чогось зробилося сумно! Глумливий усміх над власною одинокістю, який зразу проявився був у мене на думку про такий святий вечір, перемінився небавом у сувору задуму. Трактир, першорядний трактир, в якім я харчувався, здався мені поганою норою, повною задухи, диму і чаду від перепалених прерізних сосів та печень...
Святий вечір!.. Та що мені святий вечір! Се такий вечір, як і кождий інший, нічим не гірший, нічим не ліпший! Як прийшов, так і мине... От! звичай...