— Та йду вже, — відказав я і неохоче пішов. Але насправді мені було дуже смішно. Бо тепер я мав доказ, що горішня бабуся цікавиться нашими віршами: вона навіть зібрала їх і перев'язує червоною стьожечкою.
І я весело пострибав через вулицю до рибальської комори.
Прадідусь сидів нагорі, в токарні, поряд Шкіряної Лізбет; обличчя в нього було сумне.
— Хлопчак, — сказав він, — моряки пустили наші вірші на шлюпку. Ти знаєш їх напам'ять?
— Навряд чи дуже багато, прадідусю!
— Я теж. Сьогодні ввечері хотів посписувати, бо ти ж завтра вже йдеш додому. А тепер бачу, що тут є тільки сьогоднішні.
— Так, ті моряки наробили нам лиха! — сказав я нещиро. Я не признався, що горішня бабуся посписувала вірші. Адже це, мабуть, мала бути іменинна несподіванка.
— Мені дуже сумно, та й злість на серці, — сказав прадід. — Я негайно мушу написати вірша. А то лусну! Подай-но чисту дошку. Сподіваюся, там ще знайдеться!
— Зосталися тільки дві чисті!
— От і добре. Тоді ми обидва можемо скласти по віршу!
Я подав прадідусеві дошку та теслярського олівця й сів із другою дошкою коло верстака. З годину ми сиділи тихенько, віршували.
— О, Хлопчак, — сказав прадідусь нарешті, — тепер я вилив геть свою злість на моряків і знов можу спокійно дихати. Ти теж готовий?
— Ні, прадідусю! Я допишу свого вірша завтра. Сьогодні чогось не пишеться.
— Ну, як хочеш! Але вислухати мого вірша можеш?
— Аякже.
— Ну що ж, тоді слухай!
Він відсунув дошку трохи від очей і прочитав:
Жук-поет
Матеус-жук по праву
Серед жуків мав славу
Нікчеми із нікчем.
І в будень, і в неділю
Валявся він без діла
Де-небудь під кущем.
Усі жуки путящі,
Порядні, роботящі,
Й знайомі, і рідня,
Говорячи про нього —
Матеуса дурного, —
Сміялися щодня.
Жуки вели розмови
Про гони та про лови
І взагалі про спорт.
Жучихи — все про моди,
Про танці-хороводи,
Салат, печеню, торт.
Матеус край дороги
Лежить, простягти ноги,
І дивиться на ліс.
Турботи він не знає,
Все пісеньки складає
Й мугикає під ніс.
Коли їх хтось почує,
Його це не дратує,
Він радий, навпаки!
Співа тихенько знову.
"Таж він поет, панове!" —
Дивуються жуки.
— Ого, прадідусю! — вигукнув я. — Оце-то врізали ви нашим морякам!
— Та вони й не помітять цього! — засміявся прадідусь. — Але дарма! Головне — щоб мені полегшало. А мені таки полегшало. До речі, я хочу їсти. Котра вже година?
— Пора вечеряти.
— Ну, то ходімо.
Ми взяли дошки під пахву, перенесли їх через вулицю й поставили в кухні. Прадідусь неначе повірив, що я хочу закінчити вірш удома. Але насправді вірш був давно готовий. То був абетковий вірш до його дня народження, і я сподівався, що горішня бабуся перепише його та прочитає за святковим обідом.
Ми повечеряли втрьох, бо моряки, видно, ще мали роботу в гавані. За вечерею горішня бабуся була напрочуд мовчазна. Часом вона без видимої причини примружувала очі, й не раз мені здавалось, наче вона мурмоче сама до себе якісь вірші.
Прадідусь пішов спати рано і, збираючись сказати добраніч, повідомив, що завтра вранці розкаже останню оповідку.
— А як вона називається?
— "Павільйон із порцеляни". Добраніч, Хлопчак!
— Добраніч, прадідусю!
Я лишився у вітальні сам з бабусею. Я сподівався, що вона покаже мені іменинний подарунок для прадідуся. Але вона й словом про те не прохопилась, а спитала мене, яка може бути рима до літери "ха".
— "Лопуха", бабусю!
— Гм… "Лопуха" — це добре! Чого ти так дивишся на мене, Хлопчак? Що, не можна спитати про риму? Може, ти думаєш, що я віршую? Дуже помиляєшся! Тепер, коли прибув катер, у мене поважніші справи! Це гірше, ніж нагодувати сімдесятьох сімох домовиків!
Коли горішня бабуся заговорила про домовиків, я хутенько вибіг, гукнув крізь двері "добраніч" і з новим "Моряцьким щорічником" потупав нагору, до своєї спальні, де заснув, перше ніж прийшов дядько Гаррі.
ДЕНЬ СЬОМИЙ,
у який я познайомлю вас із Президентовою родиною та своїми татом і мамою. Змальовано докладно день прадідусевих іменин. Доведено, як двічі два — чотири, що моя горішня бабуся вміє віршувати. Розказано довгу історію з ромом і триразовим "Будьмо здорові!". А закінчується день тим, що я потемки йду з матроською торбою додому.
Останній день, який я мав пробути в домі горішньої бабусі, випав майже безвітряний, сонячний, безхмарний. Саме погода для дня народження!
Дядько Гаррі, коли я прокинувся, був уже з обома іншими моряками в гавані. Але в сусідній кімнатці товкся прадідусь.
Я швиденько натяг купального халата, потихеньку вийшов у коридор, рвонув двері прадідусевої спальні й гукнув:
— Зичу вам здоров'я, щастя й довгого віку!
Прадідусь, що намилив обличчя й збирався голитися, спочатку злякався, але потім витер мильну піну з губів і відказав:
— Усе це я вже мав: здоров'я, щастя й довгий вік. І все ж дякую тобі за добрі побажання.
— Відколи це ви голитесь? — запитав я спантеличено. — Ви хочете зголити бороду?
— Ні, Хлопчак, хочу тільки підправити й. Я роблю це раз на рік, на день народження! Але мийся хутчіш та одягайся, разом спустимось до сніданку!
Урочисто вичепурені, охайно зачесані, ми через десять хвилин спустились до горішньої бабусі, що подала сніданок до вітальні. Вона теж побажала прадідусеві здоров'я, щастя й довгого віку І пообіцяла на обід велику несподіванку до дня народження.
— У вісімдесят п'ять років навряд чи для мене може бути несподіванка, Маргарето, — сказав прадідусь.
— Побачимо! — усміхнулась горішня бабуся.
Потім ми поснідали.
Коли ми вийшли на вулицю, мені стало трохи сумно. Бо я мав почути того дня останню оповідку. Засмучений, увійшов я до рибальської комори. Прадідусь, що йшов попереду, піднявся драбиною до токарні. Але я гукнув:
— Стійте, прадідусю! Зостаньмося внизу! Адже там, нагорі, ми тільки віршуємо!
— Правда! — з половини драбини відгукнувся прадідусь. — Тут, нагорі, ми віршуємо. Тому я й іду нагору. Бо моя оповідка буде про поетів і про вірші.
— Он як! — вигукнув я. — Тоді справді треба нагору.
І щабель за щаблем подався драбиною за ним.
У токарні прадідусь скинув святкового чорного сюртука, повісив його на плечі Шкіряній Лізбет, а потім сів на стружки, примружив очі й правою рукою мовчки показав мені на верстак. Я вискочив на нього, сів тихенько й став чекати останньої оповідки.