— Моя оповідка називається "Старе дерево в далекій долині".
— Помалу, помалу, не квапся так! — гукнув прадідусь. — Коли щось розповідаєш або читаєш, не можна так накидатись на слухача, треба це робити поволеньки. Сядь як слід на корок! Отак, а тепер починай!
І я повільно прочитав прадідові ту оповідку, що її написав удвох із долішнім дідусем.
СТАРЕ ДЕРЕВО В ДАЛЕКІЙ ДОЛИНІ
В одній далекій, відлюдній долині стоїть старе-престаре дерево, таке грубе, що чотири чоловіки насилу обхопили б його стовбур. Листя на тому дереві розчепірене, ніби п'ять пальців на людській руці, а пишна крона навесні вкривається білими свічками суцвіть. Потім замість них виростають схожі на їжачків зелені плоди.
У сиву давнину, коли дерево ще було молоде, до тієї відлюдної долини якось заблукали, полюючи на ведмедя, двоє людей — батько й син. Батько, одягнений у ведмежу шкуру, звався Уракс. А син, що мав на собі гарненьку курточку з козячого хутра, мав ім'я Урасик. Осінній день був сонячний, і обидва лягли спочити в холодку під деревом. Та ледве-но вони заплющили очі, як довкола щось почало загрозливо стукати й тріскати. Уракс, батько, вмить зірвався на ноги й ухопився за важезний кий. Він подумав, що десь поблизу суне ведмідь або вовк. Урасик також підскочив і вхопив товсту ломаку, що лежала на землі.
Та роззирнувшись навкруги, вони не побачили ніякого небезпечного звіра. Зелена долина мирно дрімала під сонечком. Але стук і тріскіт не стихали. То стукне ліворуч, то лусне праворуч…
Уракс і Урасик повертали голови з боку в бік, ніби сарни, що зачули небезпеку, і їм уже стало трохи моторошно.
Та зненацька Урасик вигукнув: "Та! Та! Тук! Тук!" — тобто: "Тату, тату! Диви, диви!"
Старий могутній Уракс у ведмежій шкурі, що стояв, зіпершись на кий, глянув туди, куди показував пальцем син, і побачив, як з гілля дерева падають шипуваті зелені плоди, стукають об землю і з лускотом розбиваються.
Тоді Уракс із Урасиком засміялись, і хлопчик у козячому хутрі побіг збирати блискучі темно-брунатні кульки, що випадали з розтріснутих зелених шкаралупок.
"Крак! Крак! — сказав Урасик, показавши на ті кульки.
Тато Уракс кивнув головою, показав на дерево й сказав: "Крак-древо", — тобто тріскуче дерево. Коли обидва надвечір рушили додому, Урасик мав у кишенях своєї козячої куртки темно-брунатні кульки. В їхній лісовій печері він показав ті кульки своїй матері Уріані й сестричці Урусі й сказав: "Та, та, тук, тук, крак-древо!" — тобто: "Гляньте, гляньте, оце впало з тріскучого дерева!"
Відтоді дерево в долині називали "крак-древом", і всі діти, що жили в печерах по довколишньому лісі, восени збирали брунатні кульки та бавились ними.
Багато часу минуло — ціла тисяча років. Люди покинули печери й побудували собі дерев'яні хати. Про дерево в далекій долині вже ніхто й не згадував.
Та одного дня на початку листопада через ту далеку долину їхала в запряженому волами візку жінка з дочкою. Мати, вдягнена у вовняну сукню й підперезана поясом з великою золотою пряжкою, звалась Туснельда. Донька в червоному плащику з овечої шкури — Туся. Вони їхали вже багато днів і поїли всі свої припаси. Було холодно, в гіллі дерева свистів листопадовий вітер.
Мати зупинила волів, зсадила з візка Тусю й сіла з нею в захистку під стовбуром, що став уже грубезний, могутній. Вони хотіли трохи перепочити від труського візка та завивання вітру.
Туся сказала: "Глад!" Це означало: "Я голодна!"
Але мати, на жаль, не могла дати їй нічого, навіть жменьки проса, щоб пожувати. Аби забавити доньку, вона показала на брунатні кульки, рясно розсипані в траві, й почала качати їх, як крем'яхи.
"Це кракси!" — сказала вона, бо пригадала, що колись вичитала таке слово в списаному шкіряному сувої прапрапрапрапрабаби. Туся, що думала тільки про їжу, зразу вхопила одну кульку, а побачивши, що під тріснутою кулькою біліє щось схоже на зерня з горіха, зразу обчистила шкаралупку й укинула біле ядерце в рот.
Туснельда перелякалась: а що як донечка отруїться? Та не встигла нагримати на малу, як сталося щось куди страшніше. До дерева підбіг страшелезний дикий кабан із гострими іклами. В матері з переляку аж серце спинилось.
Але кабан, що в цих відлюдних краях ще не бачив людини, поводився зовсім мирно. Обнюхав Туснельдину пелену і вдоволено засопів, коли Туся почухала йому в щетині.
Здоровезний звір заходився вишукувати своїм рилом брунатні кульки та смачно хрупати їх. Аж за годину — видно, наситившись, — він подріботів геть.
У Туснельди камінь відпав від серця, і не тільки тому, що минулась небезпека. Тепер можна було не боятись і голоду: вона знала, що брунатні кульки в зелених шипуватих шкаралупах можна їсти. Вона пригорщами наносила їх у візок, і, їдучи далі, мати і донька чистили ті кульки і їли досхочу. А ввечері, приїхавши додому, розповіли Тусиному татові й братам про свою пригоду, показали плоди того дерева й підсмажили їх на вогнищі в хатині.
За тисячу років людський розум, звичайно, став тонший, а мова — точніша. Тисячу років тому казали просто — "крак". Тепер же один плід називали "кракс", а багато — "кракси". Краксом називали й саме дерево, і всі дітлахи, що жили в дерев'яних хатинах на околиці, восени збирали кракси й ласували ними.
Минуло багато часу — ще ціла тисяча років. Люди покинули дерев'яні хатини й побудували на горах кам'яні замки. Про дерево в далекій долині вже ніхто не пам'ятав. І ось одного дня під кінець жовтня через ту відлюдну долину проїздив верхи один рицар зі своїм сином. Рицар, що мав на собі блискучий срібний обладунок, звався Вольфгард фон Бальдевайн, а його синок у брязкучій кольчузі — Вольфик. Тато Вольфгард, що навчив свого сина не тільки їздити верхи, фехтувати, стріляти з лука та полювати з соколом, а ще й римувати, користався цією поїздкою, щоб утовкмачувати синові прекрасне мистецтво віршування.
Вольфик саме почав складати вірша. Почав зі слів:
Як ми ганяли коней пасти…
Тоді став підшукувати риму, і погляд його впав на дерево, що за дві тисячі років виросло в справжнього велетня. Він спитав у тата, як те дерево називається. Але рицар не знав того; раптом він пригадав один пергамент свого прапрапрапрадіда, де згадувалося про дерево з пальчастим листям і зеленими шипуватими плодами. Той прапрапрапрадід згадував у пергаменті й назву дерева, але рицар Вольфгард фон Бальдевайн уже не пам'ятав її точно. Він думав, думав, бо назва крутилась на язиці, але так і не міг згадати. Аж через півгодини пригадалась йому та назва. Та що синок недавно питав у нього риму до слова "пасти", він переплутав одне й друге і назвав плоди того дерева не "кракси", а "касти". Так він і сказав синкові.