Мій прадідусь, герої і я

Страница 34 из 47

Джеймс Крюс

Потім обидва замовкли.

Аж раптом усі горіхи злякано завмерли.

— Що воно рипить? — запитав Мишачок, ліщиновий горішок.

— Лускун скрегоче зубами, — відказав Крем'яшок, Мишачків двоюрідний брат — із сусідньої гілки.

Ось ізнов зарипіло. Тепер уже всі почули: Лускун гострив зуби. Він роззявляв пащу й мимрив собі в залізну бороду:

— Опівночі, як буду живий, порозлузую всі оці горіхи, що в шухляді, на порох і тирсу. Вже й тепер зуби сверблять!

Можна собі уявити, як затремтіли горіхи, почувши таке! За десять хвилин настане північ. І тоді цей огидний Лускун усіх їх потрощить!

З жахом дослухалися вони до цокання стоячого годинника. Мишачок і Крем'яшок захлипали.

Лише Волох був спокійний, як завжди. Він зосереджено міркував, як урятуватися від Лускуна. Й нарешті йому набігла спасенна думка.

— Браття, родичі й сусіди — лісові горіхи, — промовив він стиха. — Я дещо надумав. Ідіть-но сюди ближче! Так, щоб нас не чув той залізний дід.

Усі горіхи якомога швидше покотилися до Волоха. Дванадцята була вже ось-ось. Отоді мудрий Волох виклав їм свій план:

— Тільки-но виб'є дванадцяту, ми всі гуртом ударимо з розгону в передню стінку шухляди — так, щоб вона відчинилася.

— Блискуча ідея! — радісно шепотіли горіхи.

Але Волох сказав:

— Втихомиртесь і спочатку вислухайте все, що я скажу! Коли шухляда відчиниться, ми всі вистрибнемо й поховаємося по всіх закутках і закамарках кімнати, зрозуміли?

— Та-а-ак! — в один голос прошепотіли ліщинові й волоські горіхи, і всі покотилися до задньої стінки, щоб якнайдужче розігнатися.

Лускун нічого того не помітив, він був старий і недочував, як багато старих дідів. Він чекав, коли виб'є дванадцяту годину, й зажерливо скреготів зубами.

Аж ось слушна мить надійшла. П'ять секунд до дванадцятої, три… дві… одна — і тоді почав бити годинник.

— Так, — проскреготів Лускун. — Тепер до роботи!

Він жадібно роззявив пащеку з гострими зубами.

Зненацька все застрибало, заторохкотіло, покотилося — праворуч, ліворуч від нього й десь над ним! Він просто очманів і ніяк не міг уторопати, що сталося… Коли ж трохи отямився, то побачив, що ні праворуч, ні ліворуч від нього нікого немає, а лежить він у шухляді сам-самісінький.

Тим часом горіхи, що гуртом відчинили шухляду й повистрибували додолу, тепер аж підскакували — так бігали, шукаючи, де сховатися, та ще й дражнили піддуреного старого, виспівуючи:

Лускунище!

Скачи нижче!

Упіймай нас! На!

Ось ми! Ось ми!

Боїмось ми!

Та не Лускуна!

Нарешті всі горіхи поховалися — під канапою, під шафою, в годиннику, у вазах, у горщику з квітками й навіть у склянках, і стало знову тихо.

— Клята зграя! — проскреготів Лускун. — Де ж вони всі поділися? Та ще хоч би тобі видніше! Але постривайте, не тепер, то в четвер я вас однаково спопаду! Я вам не дитя, я бував у бувальцях!

І він на своїх двох негнучких залізних ногах стрибнув додолу й перевальцем почалапав під канапу.

У Мишачка й Крем'яшка, малих ліщинових горішків, ніде правди діти, аж на серці похололо з остраху.

— Сюди йде! — писнув Мишачок.

— Я чую! — зойкнув Крем'яшок.

І обидва чимдуж покотились в інший бік.

Лускун, скрегочучи зубами з люті, погримав за ними, та зловити не зловив, бо вони, маленькі й верткі, бігали куди швидше за нього. Зате, чалапаючи повз годинник, старий несподівано спіткнувся через Волоха — великого волоського горіха: той прудко стрибнув усередину годинника.

— Ага, тепер ти попався! — гарикнув Лускун і з розгону кинувся слідом за Волохом. Брязнуло скло, бідолашний годинник з переляку двічі бамкнув басом. А Волох тим часом устиг викотитись. І тоді розлючений годинник надавав ляпасів залізному Лускунові! Маятником — то по лівій щоці, то по правій, то по правій, то по лівій…

Лускун аж ревів із люті й болю, раз у раз то підводився, то падав, а ляпаси так і сипались, мов злива, аж у голові гуло. Нарешті йому на превелику силу пощастило вибратися з годинника. Він вивалився на підлогу й ледве здужав пересунутись на м'який килим, а там упав і, знемігшись, завмер.

Отоді-то зраділи горіхи! Вони загаласували, насміхаючись над одороблом Лускуном, і знову заспівали пісеньку:

Лускунище!

Скачи ближче!

Упіймай нас! На!

Ось ми! Ось ми!

Боїмось ми!

Та не Лускуна!

І враз гострозубого старого взяла несамовита злість. Він почав наосліп кидатися туди-сюди, в один бік, у другий — де тільки щось покотиться або захихотить: під шафу, під стіл, під швацьку машину, на вікно…

Та зненацька, погнавшись по підвіконні відчиненого вікна за Волохом, він спіткнувся, зашпортнувся і, сам незчувшись коли, сторчголов вилетів у вікно і впав додолу в садку.

— Ой, падаю! — пролунав наостанку його марний крик.

Отак Лускун зник навіки. Більше горіхи про нього ніколи нічого не чули. Вони затанцювали танок миру і спокою. А тоді враз почав бити годинник. Час, коли оживають неживі предмети, проминув. З веселого, співучого й стрибучого товариства знов стали горіхи, що лежали розкидані поодинці на підлозі.

Саме тоді прийшов додому батько й чогось зазирнув до кімнати.

— Овва! — здивувався він. — Шухляда відчинена, й горіхи долі.

Він позбирав горіхи й знову повкидав їх у шухляду, бо був чоловіком, що любив у всьому лад. Аж це побачив діру в годиннику — в його скляних дверцятах — і. промурмотівши щось про "непосид і шибеників", яким "слід нам'яти вуха", позіхнув і вийшов з кімнати.

Горіхи знову опинилися самі в темній шухляді. Вони потомлено розкочувалися спати, позіхаючи й бажаючи один одному на добраніч, і незабаром усі поснули.

Один тільки не спав тієї ночі — старий Лускун. Він лежав на холодній землі в садку й нарікав на долю.

— Тут так вогко, що, гляди, ще підкинеться ревматизм, це вже я знаю! — зітхав він. — У лівій нозі вже крутить! Було б краще спокійно лежати в шухляді! Це мені за те, щоб на старості літ не був такий легковажний!

А незабаром зірвалася буря, завив і засвистів вітер, заблискало й загриміло, затанцював і забив по землі дощ. За кілька днів Лускун геть поіржавів і зуби в нього затупилися. Тим-то батько родини, знайшовши старого під вікном у садку, мусив викинути його на смітник, та й годі. Там він і досі лежить, з ранку до смерку нарікаючи на лиху долю, бо ревматизм змагає його щодень дужче.