Семеро Пампушотових супротивників мусили припинити боротьбу, бо не змогли втримати своїх коней.
Кінець кінцем турнірним суддям не лишилося нічого іншого, як тільки висвятити непереможного Пампушота на рицаря.
Відтоді так бувало завжди, поки й жив Пампушот на світі: він перемагав на кожному турнірі, дарма що жодного разу не збив своїм списом з коня жодного рицаря. Наслідки змагання завчасу вирішував супротивників кінь.
Чимало рицарів замовили собі достоту такий обладунок, як у Пампушота, сподіваючись, що його страхітливий вигляд налякає супротивникового коня. Але все було марно. Ворог нападав на них так само, як і завжди, і, як завжди, їм доводилося битись до загину. І тільки на Пампушота ніхто так і не зміг ніколи напасти, й він виходив з герцю неушкоджений і нездоланний, поки й жив на світі.
На його надгробку, що зберігся до наших днів, можна прочитати:
Тут спочиває Пампушот-герой.
Той, хто був непереможний, всім на подив,
хто жах на супротивника наводив
на кожному як є турнірі.
Спочинь же в мирі!
І дуже мало хто знає, що Пампушот, відколи став рицарем, жодного разу навіть не подумав удосконалюватися в турнірному мистецтві, а, перебравшися на міннезінгера, віршував і складав людям пісні. А коли йому все ж таки доводилося брати участь у турнірі, він незмінне без боротьби ставав переможцем. Лише одному своєму колезі-міннезінгерові Пампушот якось звірив свою таємницю. Від цього міннезінгера й довідалися про неї нащадки: розумний низенький рицар, знаючи, що коні страх люблять сироп, який їм перепадає дуже рідко, щоразу перед турніром зволожував хвоста своєму коневі найсолодшим у світі сиропом.
Я скінчив читати свою оповідку й підвівся з товстої моташки корабельної линви. Уракс потягся й собі став на рівні ноги. Тільки долішня бабуся так само сиділа в своєму поламаному кріслі-гойдалці.
— Та який же з нього рицар, Хлопчачок, із цього Пампушота? — сказала вона. — Який із нього герой?
І тоді я відповів їй так:
— Люба моя долішня бабусю! Дозвольте вашому чотирнадцятирічному онукові пояснити вам, що в прилюдних змаганнях, як-от турніри, бокс, футбол чи перегони вітрильників, перемогу й нагороду завжди здобуває найспритніший. Так самісінько, як швець дістає нагороду за найкращі чоботи, столяр за найкращий стілець, пекар за найсмачніший хліб, а поет за найкращу книжку. Усім їм дають нагороду за майстерність. Але майстерність — це ж не героїзм. Це тільки високе вміння. Володіння своїм ремеслом. Та коли ти серед цих комедіантів-рицарів, серед цього їхнього героїчного цирку просто собі співаєш як умієш, та ще й спритно глузуєш із нього, — це вже щось близьке до героїзму. Іти не в ногу — одному з усіх — це інколи є хода героя!
Бідолашна моя долішня бабуся зрозуміла хіба що половину з того, що я виголосив, — це було написано у неї на обличчі.
І вона потвердила мій здогад, бо промовила, зітхнувши:
— Ви, великі поети, своїми великими думками хоч кого зіб'єте з пантелику. Тепер чи зможу я любити прекрасного сміливця Зігфріда так, як колись?
— Ну, зате картоплю, тушковану моркву й фрикадельки ви, мабуть, любитимете, як і завжди, — хитресенько сказав я.
Аж тут моя долішня бабуся раптом підхопилася зі свого крісла-гойдалки й загомоніла:
— Твій долішній дідусь уже, либонь, давно сидить у кухні, дожидаючи обіду, і гадки не має, що його дружина стовбичить десь на горищі й через якісь хлоп'ячі вигадки не робить свого діла! Ото лихо! І що тільки ви, поети, коїте нам, господиням! Правду казала твоя горішня бабуся!
Вона випливла з кімнатки й пошуміла сходами наниз.
Уракс, певне, помітивши, що ми з бабусею не цілком дійшли згоди, завагався — іти йому за бабусею чи ні, й очікувально дивився на мене.
Тоді я сказав:
— Нехай собі жінки й далі марять красенями-рицарями, Ураксику! Ми всіх цих псевдогероїв зуміємо розкусити, нехай хоч як їх лакують! А тепер ходім та посмакуємо обідом, який зготували жінки.
І наш старенький добродій пес Уракс віддано рушив супроводити мене наниз, поглядаючи тепер майже привітно. А нанизу, в кухні, ми могли скільки заманеться вихваляти кухарський хист долішньої бабусі й досхочу розкошувати його смачними плодами.
Коли, вже надвечір, я прочитав прадідусеві свій новий вірш та оповідку (вірша я переписав зі стіни, а плакат із оповідкою взяв із собою) і розповів йому, що сказала про них долішня бабуся, він засміявся так щиро, що я враз подумав: "Отже, візит лікаря минув щасливо". Усі побоювання, що гніздилися в моїй душі, вмить наче вітром звіяло.
А ще дужче повірив я, що недуга в прадідуся не якась там небезпечна, коли він прочитав мені, — цього разу в моїй кімнатчинці на горищі, — оповідку, яку написав на звороті шпалери, поки мене не було.
— Отже, ми з тобою вирішили сьогодні поговорити про кумедних героїв, — сказав він. — То я й написав про клоуна. Але чи вийшла ця оповідка така весела, як я спершу уявляв, не знаю. Хочеш ти її послухати?
— Звичайно, прадідусю, — мовив я.
Мабуть, у цих моїх словах лунала така впевненість і таке зацікавлення, що він одразу розстелив шпалеру на столі, надягнув окуляри й став читати:
ОПОВІДКА ПРО ПЕПЕ, КЛОУНА
Одного вітряного жовтневого дня на корабель, що вирушав з порту Барселона, сіла невеличка трупа іспанського цирку, що пливла показувати свої трюки, барвисте вбрання і звірів на Канарські острови. В усіх акторів був чудовий настрій — в усіх, крім Пепе, клоуна, що вже чотири дні ходив такий понурий і небалакучий, немов старий беззубий тюлень. Ніхто з пасажирів (на борту корабля, крім циркачів, було душ із сорок) нізащо не здогадався б, що цей низенький сердитий дідок і є клоун, веселун за фахом.
Оскільки рейс відбувався начебто гладенько, хоч віяв стійкий західний вітер, то для поганого настрою Пепе не було, власне, ніякої підстави. Проте клоун часто бував не в гуморі поза межами арени. Хто завжди мусить думати про те, як розсмішити інших, той втрачає охоту сміятися, бо зазирає за лаштунки світу. Куточки клоунових вуст цілих чотири дні були опущені донизу.
П'ятого дня вітер перемінився, небо з години на годину темнішало, а хвилі з хвилини на хвилину вищали. Насувалася буря, її віщували й широкі дуги веселки. Незабаром кораблем захитало. Його то виносило вгору, на гребінь хвилі, то кидало вниз, у водяні вирви, знову здіймало, перехиляло набік, — аж поки він зненацька втратив керування і здався на волю вітру й хвиль.